Священник Сергій Баршай, Софійський братчик
Останній московський кейс із сербським патріархом Порфирієм у черговий раз підтверджує гіпотезу про те, що у сучасній міжправославній політиці, як правило, майже немає місця для християнської моралі, а є лише голі розрахунки та цинізм, замаскований під любов. Здавалося б, кому, як не сербам, сьогодні варто було б зрозуміти біль українців — адже вони й досі пам’ятають недавні жахи війни, коли гинули люди та руйнувались храми і монастирі.
Так, усі знають що серби здавна є великими москвофілами. Але принаймні на рівні еліт (не лише політичних, а й церковних) все-ж-таки потрібно діяти не тільки обертаючись на минулі приклади, а й виходячи з сьогоднішніх політичних і геополітичних реалій. А сьогодні давній сербський друг Росія є всесвітнім злодієм і саме виходячи з цього, вибудовують свою сучасну зовнішню діяльність у тому числі й усі Помісні православні Церкви.
Зрозуміло, що сьогодні якогось прямого засудження від Сербської церкви свого оскаженілого російського «брата» за напад на Україну годі було й чекати. Але візит на рівні Предстоятеля до Москви – це вже занадто. Цивілізований світ (релігійний у т.ч.) сьогодні одностайний принаймні в тому, що РФ (РПЦ зокрема) – це токсичне угрупування, з яким бажано не мати ніяких стосунків.
Патріарх Порфирій – людина з вищою богословською освітою та значним досвідом монастирського управління. Здавалося, мав би розуміти що таке добро, а що – зло. Проте, у бесіді з Путіним (опублікованій у вигляді стенограми на сайті моспатріархії) він, звичайно, ніяк не торкається теми російсько-української війни. А з приводу причин для більшої інтеграції Сербії з Росією називає лише політичні мотиви і аж ніяк не духовні: «иногда может быть… надежда… у сербов … зависит больше от России, русской политики, чем от сербской…
Мое желание и большинства в нашей Церкви, что в перспективе, если будет новое геополитическое разделение, чтобы были близко в этом русском окружении».
Тобто, сьогодні Сербському предстоятелю байдуже, що сучасна Росія на чолі з її обома очільниками (світським і церковним) – то країна-вбивця, на совісті якої уже мільйони невинно загублених людей. Що це країна, яка сьогодні робить непридатними для життя величезні території (з храмами і монастирями, до речі) і погрожує війною ще багатьом державам, обіцяючи все здорове на землі перетворити на радіоактивний попіл. Як для священнослужителя, монаха, богослова, врешті-решт первосвятителя – для нього це нічого не значить. Він просто хоче дружити – хай і з поганими, але сильними і грізними – дядьками, бути «в этом русском окружении», щоб почуватися спокійно під таким бандитським «дахом» (цікаво, до речі, якою буде реакція на таку дипломатію сербського політикуму і громадськості).
І досить відверто в цьому контексті висловився його супутник, митрополит Новосадський Іриней: «наша маленькая лодка, плавая в беспокойном море, должна быть всегда привязана за великий русский корабль». Тобто, любов, віра, мораль, християнські засади, якісь хоча б слова на захист таких же, як і ми православних українців – це не на часі. Головне добре прив’язати свій човник. Тільки владики, мабуть, забули про недавню долю того горезвісного «русского корабля». А то як би і їхньому плавзасобу не піти вслід за ним.