Європейська консультація щодо справедливого миру
Доповіді конференції 9-11 грудня 2024 року
ㅤ
Катерина Пекріду: Ініціатива «Шляхи до миру» та обґрунтування Консультації
Пані Катерина Пекріду, програмна офіцерка з теології та досліджень Конференції європейських церков (CEC).
Шановні керівники програм, шановні професори, шановні колеги, дорогі друзі, ласкаво просимо до Варшави!
Я дякую Богові за цю зустріч, за те, що вона стала можливою, і особливо за те, що наші церковні лідери й доповідачі з України змогли благополучно сюди дістатися. У квітні 2022 року, через два місяці після російського вторгнення в Україну, керівництво Конференції європейських церков (КЄЦ) ухвалило рішення розробити програму, яка б відповідала важкій ситуації.
Після серії консультацій з експертами з України та ширшого регіону ми представили ініціативу «Шляхи до миру». Коли ми вперше представили концепцію й окреслили наші цілі, дехто в наших церквах висловлював сумніви, чи зможемо ми зробити значущий внесок для України. Інші вважали, що війна завершиться протягом кількох місяців, і пропонували спрямувати наші зусилля в інше русло.
Я вважаю, що це природно для людини – впадати у зневіру через екстремальне насильство, яке ми щодня бачимо у новинах, відчувати безпорадність перед обличчям невимовних злочинів і навіть безнадію перед масовими звірствами, невимовними стражданнями та, здається, нескінченним руйнуванням життя.
Однак як послідовники Христа ми продовжуємо вірити, що закінчення війни і тривалий, справедливий мир для України можливі. Ми продовжуємо вірити, тому що наша надія – Христос, розіп’ятий і воскреслий, як це демонструє цей прекрасний образ.
Це зображення надане нам Українським біблійним товариством, і ми дуже вдячні за це. Я надзвичайно пишаюся керівництвом КЄЦ і також вдячна їм за те, що вони не піддалися відчаю і не зламалися. Саме тому у нас є ініціатива «Шляхи до миру».
Ця ініціатива є скоординованою відповіддю на російську війну проти України, розглядаючи її з різних перспектив: теологічної, політичної, а також з точки зору адвокації та релігійної дипломатії. Її мета – максимізувати ефект реакції європейських церков на війну через синергію між церквами та відповідними партнерами.
Використовуючи власну ідентичність КЄЦ як європейського співтовариства різноманітних церков і її стратегічне розташування у Брюсселі, в центрі ухвалення європейських рішень, головним пріоритетом ініціативи є просування перспектив українських церков як в екуменічному, так і в європейському політичному дискурсі.
Я не буду детально зупинятися на наших цілях, але це три основні завдання, які спрямовують нашу роботу. Я докладніше розповім про цю зустріч.
Російське вторгнення в Україну знову відкрило дискусію про справедливий мир і справедливу війну, а також поставило нові питання безпеки й оборони, які стосуються як України, так і всієї Європи. Російська війна висунула на перший план питання, пов’язані із суверенітетом держав, правом на самооборону, етичними аспектами контратаки та моральними рамками для солдатів, які беруть участь у цій війні.
Вона також поставила перед країнами, які не залучені безпосередньо до цієї війни, питання державної політики і громадської думки щодо підтримки оборони України та подальших інвестицій у зміцнення власної оборони.
Церкви та окремі християни, як активна частина громадянського суспільства, також зіткнулися з етичними дилемами, що постали перед ними.
У КЄЦ ми віримо, що, незважаючи на зростаючу секуляризацію і плюралізм у сучасних європейських суспільствах, церкви й надалі мають консультативну роль щодо сучасних держав і урядів. Вони представляють значну частину суспільства, яка бере участь у війні, сплачує податки та відчуває на собі руйнівні наслідки й серйозні соціальні зміни, які несе війна.
Серед християнських традицій, як ми знаємо, існують розбіжності щодо участі у війні, методів її ведення, а також християнської відповіді на неї. Використовуючи термінологію Алана Джозефа, американського професора, серед християнських традицій можна розрізнити «хрестоносців», «прибічників справедливої війни» та «пацифістів», а я би додала ще кілька проміжних варіацій.
Наш заклик і свідчення як церков полягає в тому, щоб брати участь у цьому складному обговоренні й виходити за рамки цих категорій, виступаючи пророчим знаком миру в жорстокому світі. Христос закликав нас до перетворюючого учнівства. Це означає, що ми покликані говорити проти несправедливості, свідчити про мир своїм життям, проявляти солідарність із пригнобленими та підтримувати жертв насильства.
Європейська консультація зі справедливого миру організована в рамках ініціативи «Шляхи до миру» як унікальна можливість для зустрічі українських і європейських церков. Вона надає простір для спільних роздумів над етичними питаннями, які турбують усіх із початку війни проти України.
Консультація починається, як ви бачите у своїх програмах, із роздумів над концепціями справедливості й миру в Біблії. Черпаючи з наших спільних християнських джерел, перша сесія має на меті надихнути та підготувати нас до теологічних роздумів і обміну думками.
Пізніше ввечері ми звернемося до минулого і дослідимо розвиток концепції справедливого миру в міжнародних відносинах, а також в екуменічному русі за останні десятиліття. Завтра вранці ми перейдемо до церковних дебатів, які виникли після російського вторгнення в Україну, та викликів, які воно поставило перед екуменічним консенсусом про справедливий мир.
Ми розглянемо два основні питання, які турбують нас останні три роки: право на захист і право на самооборону, а також роль, яку відіграє релігія в цій війні.
Після обговорення цих актуальних питань для європейського континенту ми звернемося до глобального екуменічного діалогу. Ми почуємо презентацію про «Паломництво справедливості, примирення та єдності» Всесвітньої ради церков і дослідимо, як ці теми відображаються у глобальному екуменічному русі.
У завершальний день консультації ми дослідимо, що означає перетворююче учнівство в сучасному європейському контексті. Що означає прагнення до повноти життя і гідності кожної людини?
Потім ми розглянемо служіння групи, яка стоїть за проєктом «Примирення в Європі», про який згадав єпископ. Ця група об’єднує церкви з України, Білорусі, Польщі та Німеччини. І нарешті, ми обговоримо роль, яку відіграють справедливість і, зокрема, права людини в утвердженні тривалого, життєствердного миру.
Доповідь Блаженнішого Митрополита Епіфанія, Православна Церква України
Ваше Високопреосвященство митрополит Никита, Президент Конференції Європейських Церков!
Преподобний пастор Франк Дітер Фішбах, Генеральний секретар КЄЦ!
Дорогі брати і сестри у Христі, шановні учасники цієї важливої зустрічі.
Перш за все користуючись нагодою я хочу ще раз особисто подякувати Церквам-членам Конференції за рішення прийняти Православну Церкву України до її складу. Ми пройшли складний і довгий шлях до членства, ми високо цінуємо ті нові можливості для екуменічної співпраці з родиною європейських Церков, які для нас відкрилися завдяки КЄЦ. Ми бажаємо поглиблювати цю співпрацю як на багатосторонній основі, так і через двосторонню взаємодію з усіма зацікавленими.
Також хочу подякувати всім Церквам, які щиру відгукнулися на виклики, пов’язані з російською агресією проти України. Ми цінуємо гуманітарну допомогу, яку ви надали та продовжуєте надавати. Ми дякуємо за допомогу, яку надано українським біженцям, дякуємо за сприяння у задоволенні їхніх духовних потреб. І, безперечно, наша незмінна подяка за молитву про перемогу правди та встановлення справедливого миру для України.
Знаю, що це є спільна думка всіх, хто тут є з України – ми просимо вас продовжувати цю молитву про перемогу правди і справедливий мир. Бо ця молитва і ваше християнське свідчення є вагомим та надзвичайно важливим внеском в перемогу добра.
Понад тисячу днів триває повномасштабна гібридна агресія Росії проти України. І одним з визначних її аспектів є інструменталізація кремлівською диктатурою російської релігійної спільноти, залучення як самої РПЦ, так і її союзників у всьому світі для схвалення і богословського виправдання війни.
Всі ми є свідками того, що не лише Московська патріархія та її глава Кирил Гундяєв публічно проголошують російську агресію «священною війною». До виправдання війни долучені всі основні релігійні центри Росії, через які кремлівська тиранія, як це вже було в роки «холодної війни», прагне впливати на позицію і рішення Церков у світі, на рішення міжнародних і екуменічних організацій, зокрема таких, як Всесвітня Рада Церков.
Чи сталося це несподівано і такого не можна було очікувати? Чи сталося це лише внаслідок нинішнього тиску на Церкву в Росії з боку влади?
Всі, хто неупереджено досліджують релігійну ситуацію в Росії не можуть заперечити того, що система контролю за позицією та діяльністю РПЦ, яка існувала в Радянському Союзі, не лише не зникла після 1991 року, але навпаки – вона трансформувалася у більш глибоку взаємодію на основі спільної домінуючої ідеології «русского міра». Вже в середині 1990-х років покійний Патріарх РПЦ Алексій публічно свідчив, що збереження єдності структури РПЦ на пострадянському просторі свідомо розглядається як платформа для реінтеграції нових незалежних держав, таких як Україна, з Росією.
Вам добре відомо, що після поразки Третього Рейху німецькі Церкви разом з народом пройшли шлях денацифікації, надали свідому негативну оцінку фактам минулої систематичної підтримки нацистському режиму з боку так званих «німецьких християн». Натомість Російська Православна Церква системно проігнорувала численні свідчення її співпраці зі спецслужбами. Прикриваючись іменами і подвигами мучеників ХХ століття, які постраждали від комуністичних гонінь, РПЦ системно проігнорувала всі спроби закликати її до очищення від спадку співпраці з радянською компартією.
Саме тому повернення влади в руки вихованців системи КГБ, яке сталося після призначення Путіна, мало наслідком також повернення і поглиблення тієї системи спільної праці Кремля і Московської патріархії, яка існувала в СРСР. Адже залишилися недоторканними всі особи та інституції, які були створені в радянський час та перебували під владою спецслужб. Яскравим прикладом цього є Відділ зовнішніх церковних зв’язків на чолі з митрополитом Гундяєвим, який пізніше став главою всієї РПЦ.
Отже, коли ми говоримо про нинішню Московську патріархію, ми повинні розуміти, що вона після 24 лютого 2022 року не змінила свою природу, перетворившись з релігійного центру на кремлівський департамент з релігійних питань. Вона і була цим урядовим департаментом, а вторгнення лише зірвало з неї маску.
Всі ці факти мають безпосередній стосунок до ситуації, яка є в Україні. Починаючи з часів Московського царства і аж дотепер Кремль і РПЦ розглядають церковний контроль над Україною як один з ключових елементів свого впливу на наш народ. Після отримання посади Патріарха РПЦ в 2009 році Кирил Гундяєв і його команда дуже активно включилися в путінський проект реінтеграції України, системно виконуючи в ньому роль «м’якої сили».
На багатьох прикладах ми бачимо, як послідовно Москва підривала всі зусилля, спрямовані на хоча би мінімальне зближення між українськими православними. Я особисто брав участь у зустрічі комісій УПЦ КП та УПЦ МП в Київській лаврі у жовтні 2009 року, коли було підписано спільну конструктивну заяву та визначені цілком реальні для втілення майбутні кроки. Протягом всього лише тижня після зустрічі Московська патріархія демонстративно зруйнувала всі можливості продовжити цей процес.
До початку 2014 року, доки був живим блаженної пам’яті митрополит Володимир, він в міру можливого сприяв діалогу та заохочував його. Митрополит Онуфрій відразу ж заблокував будь-які спроби продовжити діалог – не лише формальні та публічні, але навіть приватні, неофіційні. За ці 10 років на жодне з багатьох наших звернень, які регулярно спрямовуються до нього і до очолюваної ним юрисдикції, митрополитом Онуфрієм не було дано якоїсь конструктивної відповіді. Це стосується і мого звернення розпочати діалог без попередніх умов, яке було зроблене мною 15 серпня цього року – воно теж залишилося без відповіді. Текст цього звернення в перекладі англійською мовою ви можете прочитати.
Але це не означає, що діалогу і взаємодії зовсім нема. Діалог триває на рівні мирян та на рівні священиків. Його плодом є неперервний процес виходу громад з російської церковної юрисдикції та їхнього єднання з Православною Церквою України. Понад 2 тисячі громад вже завершили цей процес.
Користуючись нагодою цього виступу, як Предстоятель Православної Церкви України я хочу поновити зроблений 15 серпня заклик до митрополита Онуфрія і всіх, хто належить до очолюваної ним юрисдикції, розпочати конструктивний діалог без висунення попередніх умов.
Ми справді хочемо мати такий діалог і я не можу погодитися з тими, хто наполегливо хоче покласти на Православну Церкву України провину в тому, що митрополит Онуфрій блокує його початок.
Нашу Церкву критики і опоненти також систематично звинувачують в тому, що інциденти в окремих громадах є причиною відсутності діалогу. Насправді ж ситуація є цілком протилежною. Бо причиною таких інцидентів якраз є свідоме блокування митрополитом Онуфрієм і його ієрархами будь-якого діалогу та провокування ними конфлікту в громадах.
Все це дуже нагадує російську тактику, коли те, що Україна опирається кремлівській гібридній агресії, Москва оголошує причиною своїх нападів. Москва постійно вдає з себе жертву агресії, яка нібито лише вимушена захищатися.
Однією з ознак конструктивності діалогу слід визнавати те, на якому рівні сторони готові його вести. Ми пропонуємо вести діалог у форматі, який передбачає еквівалентність відповідальності його учасників з обох сторін. Адже не може бути так, що з нашої сторони учасниками будуть офіційно уповноважені від Предстоятеля і Синоду особи, а з боку юрисдикції митрополита Онуфрія – ніким офіційно не уповноважені миряни чи парафіяльні священики, позиція яких в будь який момент може бути оголошена їхньою особистою думкою і які не мають жодного впливу на ухвалення Синодом митрополита Онуфрія рішень. Діалог має вести до результатів, а не нагадувати смоківницю, яка за пишним листям ховала відсутність плодів.
Також слід цілком ясно розуміти, зокрема і враховуючи сказане на початку виступу, що російська державно-церковна система не є зараз і не буде в майбутньому нейтральним спостерігачем. Вона зараз втручається і буде надалі втручатися в церковні справи в Україні для того, щоби зберігати і розширювати свій деструктивний вплив.
Лише за останні місяці всі ви були і є свідками того, як було публічно визнано, що Росія втручається в державні справи Грузії, Молдови, Румунії, як вона системно намагається збільшити свій прямий політичний вплив в цих незалежних державах. Невже хтось настільки наївний щоби стверджувати, що в питаннях нинішнього стану Православної Церкви в Україні та її майбутнього Кремль є лише стороннім пасивним спостерігачем?
Можливо хтось щиро цього не розуміє або вдає таке нерозуміння. Ми зі свого боку абсолютно чітко розуміємо ворожий інтерес Кремля та його агресивні наміри. Тому ми протидіємо їм і будемо це робити надалі. І в цій боротьбі ми закликаємо до конструктивної співпраці всіх, хто поділяє розуміння тієї небезпеки, яку ідеологія «русского міра» та її агресивне втілення на практиці несуть Європі та християнству на нашому континенті.
Дякую за увагу і нехай Бог благословить всі добрі зусилля, спрямовані на досягнення справедливого миру.
Доповідь професора Сергія Бортника, Українська Православна Церква
Коли ми розмірковуємо на тему використання релігії як зброї у війні, для мене безсумнівно, що перші асоціації такого зловживання релігією ми бачимо у керівництва РПЦ, особливо у патріарха Московського Кирила.
Зокрема, наприкінці листопада в межах Всесвітнього російського народного собору він заявив: «Такі організації (як ВРНС) мають бути також зброєю, спрямованою на боротьбу проти руйнування нашого суверенітету, і в цьому сенсі православна церква є фактором, що найбільше дратує глобалістів».
Кількома днями пізніше, в іншому контексті, він сказав: «Я глибоко переконаний, що дуже важливим фактором, який зберігає нашу єдність, є Російська православна церква з центрами у Москві, Києві та інших історичних центрах Святої Русі». Ця ідея єдності поза межами державних кордонів простежується у Кирила протягом багатьох років – зокрема, до початку його патріаршества у 2009 році.
Якщо поєднати ці дві цитати патріарха Кирила, то виходить, що він захищає суверенітет та єдність, які не збігаються з існуючими державними кордонами, і таким чином відкидає принципи міжнародного права. Він пропагує концепт «Святої Русі» – ідеологему, що має довести, ніби українці не є цілісним і самостійним народом. Натомість, на його переконання, українці є частиною єдиного російського народу.
Небезпека такого підходу полягає у тому, що він заперечує саму українську державність. У цьому разі війна ведеться не лише за території, а й за саме існування української держави.
Найбільш сумним для України є те, що заради захисту цієї ідеологеми вже принесені величезні жертви – сотні тисяч загиблих, покалічених, поранених з обох боків військового протистояння. Крім того, мільйони українців змушені були залишити свої домівки, багато з них виїхали за кордон. На жаль, навіть сьогодні не видно кінця цій війні, яка руйнує теперішнє і майбутнє громадян України.
При бажанні можна було б довго говорити про інструменталізацію релігії в сучасній війні з боку Росії та РПЦ. Однак сьогодні ми навряд чи можемо вплинути на російську позицію. Те, що ми реально можемо зробити, – це подумати про адекватну відповідь Україні на цей виклик.
За неповні три роки війни позиція української держави у релігійній сфері зазнала значних змін.
Можна говорити про два етапи ставлення до релігійного питання і конкретно до Української православної церкви. До листопада 2022 року держава намагалася проводити політику примирення, намагаючись підкреслити і зміцнити патріотичне крило в УПЦ.
Цю політику втілювала Олена Богдан, яка на той час очолювала Державну службу з етнополітики та свободи совісті. Початок активної фази війни став поштовхом до радикалізації суспільних настроїв у міжконфесійних відносинах. Особливо це проявилося у ставленні до УПЦ, яка, хоча й проголосила в травні 2022 року адміністративну незалежність від Московського патріархату, зберігала канонічний зв’язок із центром у Росії.
Пані Богдан намагалася протидіяти цій радикалізації настроїв і підтримувати мир між різними конфесіями України.
1 грудня 2022 року стало датою розвороту державної політики. У цей день Рада національної безпеки і оборони України ухвалила документ «Про окремі аспекти діяльності релігійних організацій в Україні», відповідно до якого було введено персональні санкції проти ряду ієрархів УПЦ.
Крім того, в грудні змінилася команда, відповідальна за релігійну політику держави – Державну службу з етнополітики та свободи совісті очолив Віктор Єленський.
Я вважаю, що з грудня 2022 року ми стали свідками інструменталізації теми релігії вже в самій Україні.
Несправедливо стверджувати, що Віктор Єленський є ключовою особою, яка розпалювала ворожість до Української православної церкви. Сам він є відомим релігієзнавцем, який ще до призначення був знаним у сфері захисту свободи совісті. Однак саме під його керівництвом у цій сфері українська держава за останні два роки пройшла шлях до фактичної заборони найбільшої релігійної конфесії країни.
Я переконаний, що на цьому етапі актуальність релігійної теми в інформаційному просторі свідомо підтримувалася зацікавленими сторонами.
Це можна оцінити за великою кількістю негативної інформації про УПЦ та її окремих представників до ухвалення закону «Про захист конституційного ладу в сфері діяльності релігійних організацій» наприкінці серпня цього року та її спадом після цього. Для мене очевидно, що впродовж двох років громадська думка свідомо емоційно загострювалася.
Один із ключових мотивів критики УПЦ всередині України формулювався приблизно так: якщо ми не можемо здобувати реальні військові перемоги на фронті, то їх можна замінити перемогами над внутрішнім ворогом – православною церквою, пов’язаною з Московським патріархатом. Важливим для контролю суспільної думки було підтримувати віру в те, що ми сильні й перемагаємо ворога – якщо не на фронті, то всередині країни.
Особисто я вважаю, що нагнітання суспільних настроїв в Україні було такою ж інструменталізацією релігії, як і в Росії.
Безумовно, це мало інші форми й принципи аргументації. Також важливо, що в цьому випадку центральні органи виконавчої влади України скоріше виступали фактором, який стримував насильство в релігійній сфері, що проявлялося на регіональному рівні.
Одним із показників є текст ухваленого закону, у якому замість простого оголошення заборони релігійних організацій, пов’язаних із центром у Росії, передбачається процедура судового заборони конкретних релігійних організацій. Також у законі дається 9 місяців до можливого початку судових процесів проти структурних одиниць УПЦ. На тлі інших законодавчих ініціатив від опозиції це досить м’які формулювання.
Однак відомо, що проти цього закону одразу після його ухвалення виступили міжнародні організації.
Папа Франциск, Всесвітня рада церков, різні правозахисні організації, а також окремі експерти-богослови висловили своє занепокоєння. Наприклад, Всесвітня рада церков заявила про «глибоку стурбованість імовірністю застосування невиправданого колективного покарання всієї релігійної спільноти та порушення засад свободи віросповідання чи переконань на основі нового закону».
Американська правозахисна організація Human Rights Watch порадила звернутися до Венеціанської комісії – дорадчого органу Ради Європи з конституційних питань – та до Бюро з демократичних інститутів і прав людини ОБСЄ для надання експертного аналізу тексту закону.
Показовий приклад насильства у релігійній сфері
Це фізичне захоплення кафедрального собору в Черкасах, який вважається найбільшим храмом України за розмірами. Захоплення відбулося 17 жовтня, через півтора місяця після набуття чинності згаданого закону, що фактично забороняє УПЦ.
Це означає, що ухвалення закону не вплинуло і не зменшило насильство під час переходів храмів до патріотичної ПЦУ. Засудження насильства не пролунало ані від державних органів, ані від керівництва ПЦУ. Місцева влада, як і в багатьох інших випадках, активно підтримала перехід.
Варто зазначити, що певна вина за ситуацію лежить і на самій УПЦ. Зокрема, митрополит Черкаський Феодосій продовжував згадувати на літургії патріарха Кирила, що викликало обурення у багатьох. Він також критично ставився до ПЦУ, ставлячи під сумнів її канонічний статус.
Факт залишається незаперечним: у релігійній сфері України продовжується насильство. Канонічний зв’язок УПЦ із Московським патріархатом і далі є приводом для насильницьких переходів храмів.
Центральні органи влади продовжують підтримку ПЦУ і не реагують на насильницькі захоплення храмів. Особливо прикро, що фізичне насильство триває, незважаючи на ухвалені закони, які передбачають чіткі процедури дій щодо релігійних організацій, пов’язаних із державою-агресором.
В Україні досі діє принцип політичної доцільності, а не принцип верховенства права.
Доповідь Ігоря Бандури, Всеукраїнський Союз Церков Євангельських Християн-Баптистів
Брати і сестри, шановні колеги, для мене велика честь і водночас важка відповідальність сьогодні говорити про право на захист і право на самооборону.
Як баптистський пастор і людина, яка живе в реаліях війни в Україні, я підходжу до цих тем не як до абстрактних принципів, а як до нагальних питань, що формуються стражданнями, стійкістю і вірою нашого народу. Війна в Україні виявила глибоку напругу та непослідовність між теологічними позиціями щодо миру і самооборони, які утримують багато церков, і суворою реальністю зла, яке ми, українці, переживаємо останні три роки.
Протягом десятиліть багато екуменічних дискурсів у Європі формувалися в контексті відносного миру.
Завершення Другої світової війни та наступний період Холодної війни створили рамки, в яких жахи війни здавалися далекими й теоретичними. Цілком природно, що європейські церкви прийняли позицію, яка наголошувала на примиренні, ненасильстві та відмові від війни як способу розв’язання конфліктів.
Ідея справедливого миру стала консенсусом, який віддає пріоритет немілітарним методам розв’язання суперечок. Однак війна Росії проти України зруйнувала цю парадигму. Звірства, скоєні проти нашого народу – різанини в Бучі та моєму рідному місті Ірпені, знищення Маріуполя, систематичні обстріли мирного населення – це не теоретичні явища.
Ці жахливі прояви зла демонструють готовність порушувати найосновніші принципи людяності.
Перед лицем такого зла європейський теологічний консенсус зазнає труднощів. Для українців ненасильство виявилося недостатнім у протистоянні агресору, який заперечує право нашої нації на існування.
Війна змушує нас визнати жорстоку правду: існують ситуації, коли зло потрібно активно опирати, іноді навіть за допомогою сили.
Ця теологічна непослідовність ставить перед нами нагальні питання. Як ми можемо примирити благородні прагнення теології миру із жорстокими реаліями агресії та несправедливості? Як ми повинні реагувати на зло, залишаючись вірними вченню Христа?
Хоча Нагірна проповідь закликає нас любити ворогів, інші місця Святого Письма визнають необхідність протистояти злу.
У Посланні до римлян (Рим. 13) нагадується про роль урядових властей, яким Бог довірив меч для захисту невинних. У книзі Еклезіяст (3:8) зазначається, що є час для війни і час для миру. Одним із фундаментальних обов’язків будь-якої держави є захист своїх громадян від небезпеки.
Це відповідальність, визначена Богом і підтверджена в Писанні. У випадку України уряд узяв на себе цю роль із мужністю та рішучістю, протистоячи агресії, щоб захистити свій народ і відстояти принципи свободи та справедливості.
Водночас ми маємо пам’ятати про ціну війни.
Кожне втрачене життя – чи то солдата, чи мирного жителя – є нагадуванням про зламаність нашого світу. З цієї причини Церква має продовжувати проповідувати мир, навіть визнаючи необхідність захисту справедливості. Наша кінцева мета полягає не лише в тому, щоб протистояти агресії, а й у тому, щоб сприяти примиренню та проголошувати євангеліє миру.
Як баптисти, ми пережили цю війну у вкрай особистий спосіб.
Багато членів наших громад були призвані до армії, взявши до рук зброю для захисту своїх родин, громад і нації. Ці люди сприймають свою службу як продовження своєї віри, виконання біблійного покликання захищати вразливих і протистояти несправедливості.
Водночас інші у наших церквах твердо дотримуються пацифістських переконань, обираючи служити в неконфліктних ролях – надаючи гуманітарну допомогу, евакуюючи мирних жителів або надаючи пастирську підтримку тим, хто постраждав від війни.
Ці дії відображають різноманітність всередині баптистської спільноти та щире бажання вшанувати Бога навіть у часи війни.
Право на захист набуло особливого значення в Україні.
Коли такі міста, як Маріуполь і Харків, були в облозі, церкви – баптистські та інші – невтомно працювали, організовуючи гуманітарну допомогу, надаючи прихисток переміщеним особам і евакуюючи тих, хто перебував у небезпеці. Ці дії були не лише актами милосердя, а й потужними свідченнями віри в те, що кожне людське життя є цінним і варте захисту.
Право на самооборону також виявилося як моральний імператив.
У такі моменти самооборона стає способом утвердження Богом даної цінності людського життя і протидії силам темряви. Як християни, ми також маємо відігравати важливу роль у підтримці нашого народу і лідерів нашої держави в цьому обов’язку. Хоча головна відповідальність за захист лежить на державі, Церква покликана стояти поруч із нею не як інституція війни, а як спільнота віри, яка виховує стійкість, надає розраду і зміцнює моральний фундамент суспільства.
Ми маємо замислитися над недоліками теологічних рамок, які не враховують реальність страждань людей.
Досвід України показує, що прихильність до ненасильства, хоча й є ідеалом, має збалансуватися з визнанням того, що в нашому занепалому світі інколи єдиним засобом захистити вразливих і відновити справедливість є сила. Це не означає відмову від прагнення миру. Навпаки, це заклик до глибшого розуміння миру – такого, яке визнає моральну складність самооборони і необхідність протистояти несправедливості.
Мир у своєму повному значенні – це не просто відсутність конфлікту, а наявність справедливості, примирення і процвітання всіх людей під Божим пануванням.
Війна в Україні є можливістю для європейських церков і для всіх нас переглянути наші теологічні припущення в світлі реальних страждань. Це заклик до солідарності з тими, хто стикається зі злом, до переосмислення того, що означає бути миротворцем, і до утвердження того, що справжній мир іноді вимагає протистояння агресії.
Як християни, ми покликані проходити через ці напружені моменти з покорою, мудрістю і вірою, довіряючи, що Христос, князь миру, поведе нас навіть у найтемніші часи.
Протоієрей Андрій Дудченко, ПЦУ: «Релігія як інструмент і зброя у гібридній війні Росії проти України»
Впродовж історії незалежності України Росія завжди використовувала релігійний чинник для поширення різних ідеологій та схем, які мали на меті розділити українське суспільство та тримати принаймні частину його у сфері впливу Росії, а в останні роки стали ідеологічною базою для повномасштабної кровопролитної війни.
Мережа Московського патріархату в Україні від 1990-х і далі була «благодатним ґрунтом» для поширення російських великодержавних шовіністичних ідеологем про «триєдину Русь», «царя-батюшку», а згодом – про «русскій мір».
Ми добре пам’ятаємо, як проросійські кола в Україні із 2004 року проводили агітацію з використанням фейків та брудних наклепів, коли священників УПЦ залучали до поширення «молитви за раба Божого Віктора Януковича» та провокативних листівок із фейковою інформацією про неугодного Москві кандидата в Президенти України Віктора Ющенка, священникам пропонували за це невеликі кошти.
Залишаючись відносно маргінальними, але все одно помітними в середовищі УПЦ МП, багато років діяли такі проросійські організації як «Союз православних братств» Валентина Лукіяника, «Єдина Вітчизна» Валерія Каурова, «Вірне козацтво» Олексія Селіванова, що мало осередок у Іонинському монастирі в Києві. Селіванов був працівником двох Синодальних відділів УПЦ МП – у справах молоді та у справах пастирської опіки козацтва України і духовно-фізичного виховання молоді, одним з керівників «Всеукраїнської координаційної ради організацій російських співвітчизників», а у 2014 пішов воювати проти України на боці «ЛНР». У 2018 він заявляв, що в Україні дітей вчать ненависті до своїх братів, тоді як бойовики ЛНР вчать дітей любові.
У 2017 році журналістка Тетяна Деркач провела низку розслідувань про взаємодію окремих єпархій УПЦ МП із терористичними угрупованнями в Криму і на сході України, та російськими чи проросійськими силами з метою підривної діяльності на іншій території України. Потім було видано книгу «Московський Патріархат в Україні: анатомія зради», а серія з 15-ти розслідувань опублікована на сайті https://petrimazepa.com/ru/kazaki_razboiniki_itogi Книга спирається на відкриті джерела і містить сотні посилань, фактично – документів про те, що являла собою УПЦ МП. Це цитати духовенства та членів проросійських організацій, фотографії, дані Мін’юсту, сліди активності агентів російського впливу, прилиплих до церкви, або таких, що стали її частиною.
Після приходу до влади Віктора Януковича МП створив у кількох регіонах в Україні неофіційні бойові загони, щоби у силовий спосіб зупинити українізацію церкви та переходи парафій до Київського патріархату.
Перед анексією Криму Росія провела в Україні релігійну спецоперацію під маскуванням привезення з Афону через Москву «дарів волхвів». Разом із церковною делегацією з Москви тоді через Київ та всю Україну до Криму проїхав Ігор Гіркін – «Стрєлков». Після початку російської інтервенції до Криму Гіркін організовував збір кримських депутатів для призначення незаконного референдуму. У квітні 2014 року зі своїм загоном перетнув кордон України в Донецькій області, керував захопленням Слов’янська, розпочавши таким чином бойові дії на Донбасі. Гаазький трибунал визнав Гіркіна винним у збитті Боїнга MH17. Він сам розповідав про підтримку його бойовиків з боку церкви:
«С самого начала нашей “Славянской эпопеи”, как в Славянске, так и в Донецке, мы постоянно ощущали поддержку со стороны клириков Русской православной церкви, со стороны монашествующих. От Святогорской лавры в первую очередь. Они, невзирая на возможные репрессии, открыто ехали и благословляли ополчение… Мало кто знает, что Святогорская лавра закрыла ворота перед президентом Порошенко, который прилетел на следующий день после своего избрания и возжелал получить благословение от иереев лавры. Лавра просто не впустила его на свою территорию… Все священники, с которыми мне приходилось встречаться, поддерживали нашу борьбу. Причем делали это не с национальной, а с религиозной точки зрения…»
Снайпер Сергій Журиков, “паламар Києво-Печерської лаври”, зіграв у цьому загоні роль, важливішу за Гіркіна. Ще одним бойовиком, який був завербований до диверсійного загону “Крим” з числа православних бойовиків у Києві, став Артем Разуваєв, позивний “Фріц”, який певний час працював у Києві начальником охорони Свято-Троїцького монастиря.
Важливим моментом інструменталізації релігії з боку агресора є забезпечення за її допомогою світоглядного ідеологічного підґрунтя для війни. Насправді, нинішня російсько-українська війна не має жодної раціональної мети, крім задоволення спотворених амбіцій адептів «русского міра».
Навесні цього року в Київській православній богословській академії було проведено круглий стіл «Богословські аспекти доктрини / ідеології «русского міра»: https://kpba.edu.ua/novyny/akademia/rezoliutsiia-kruhloho-stolu-bohoslovski-aspekty-doktryny-ideolohii-russkoho-mira/
Учасники дискусії у підсумковій резолюції, зокрема, акцентували:
«Для обґрунтування претензій Російської Федерації на глобальне панування було сконструйоване квазі-релігійне вчення, яке позиціонує Росію як захисника православної духовності від «західних цінностей». У формуванні сучасного варіанту гібридної ідеології «русского міра» активну участь брала Російська Православна Церква вже наприкінці ХХ століття. Вона організувала у 1993 році та до сьогодні визначає порядок денний діяльності Всесвітнього російського народного собору, головою якого є Московський патріарх. З початку ХХІ століття, коли патріархом Московським обрали засновника Всесвітнього російського народного собору Кирила Гундяєва, РПЦ фактично очолила цей процес.»
На підставі ухваленого в березні 2024 року «наказі» ХХV Всесвітнього російського народного собору «русскій мір» можна визначити як світоглядний нацизм.
Від лютого 2022 в Московському патріархаті фактично створено нове «богослов’я війни», яке проголошує загарбницьке вторгнення «священною війною».
«Базовими ідеями («догматами») цієї нової релігії є вчення про тисячолітнє існування («від Володимира до Володимира»); ототожнення терміна «Русь» із «російською державністю» («Русь – це і є Росія»); месіанізм та культ «святої Русі» як «утримувача» («катехона»); культ Перемоги і міф про фашистів (не реальних чи історичних, а вигаданих для досягнення власних цілей) як втілення глобального зла; гностично-маніхейське бачення історії як радикальне бінарне протистояння добра і зла, де Росія є «оточеною фортецею»; … міф про Московію / Росію як захисницю пригноблених народів (православних, слов’ян тощо) проти гнобителів (католиків, неслов’ян, Заходу тощо).»
Практичні наслідки інструменталізації релігії яскраво проявилися, зокрема, у дезорієнтованості певної частини парафіян УПЦ МП в перші тижні повномасштабного вторгнення. Нещодавно вийшла книга священника Григорія Швець «Буча – це фейк?», яка є важливим свідченням очевидця, який прожив всю окупацію в Бучі. Автор, священник УПЦ, який служить у Покровському монастирі в Києві, переповідає свою та декілька інших особистих історії з Бучі, Мощуна, Ірпіня тощо, і чесно зізнається, що у частини його парафіян та знайомих до початку вторгнення були відверто проросійські настрої. Автор також розповідає, як на початку вторгнення його духовні чада запитували його по телефону, що відбувається, бо не могли повірити, що почалася війна. Як і пізніше, після звільнення Київщини, коли стало відомо про численні вбивства цивільних мешканців у Бучі, казали, що це не реальні фото, а західні фейки (наразі ідентифіковано 509 загиблих цивільних мешканців у Бучі, при чому більшість з них померли внаслідок кульових, а не осколкових поранень, що свідчить про прицільний вогонь).
Прослухавши аудіоверсію цієї важливої книги (https://youtu.be/EGBaV2BH3A4?si=SkNU97LGL-DqEl0p), я був дуже здивований, що жодного разу не почув про те, як наші люди з окупації передавали ЗСУ локації розташування ворожої техніки.
Автор про це не знав, бо ніхто з його знайомих цього не робив? Для мене це дивно, бо я також прожив в окупації перші 17 днів великої війни, але вже тоді знав про те, що дехто, ризикуючи життям, передавав нашим захисникам інформацію, де в селі стоїть ворожий танк чи інша техніка. Мій сусід Андрій Возненко за це був закатований «визволителями», він зник за кілька днів до мого виходу, і його тіло зі слідами тортур знайшли в сусідньому селі після деокупації.
Яскраво пам’ятаю моменти свого спілкування з окупантами. Рядові солдати російської армії, віком трохи більше за 20, що увійшли до мого села поруч із Гостомельським аеропортом вранці 25 лютого 2022, аж ніяк не називали себе тоді «визволителями». Вони самі були радше дезорієнтовані. І саме представник російської церкви забезпечував їм обґрунтування, чому їм слід воювати з сусідами. За день до свого звільнення я зустрів на своїй вулиці військового священника з Росії, який назвався отцем Вадимом, і який на мої питання, навіщо вони прийшли війною до мирних людей, перелічив усі основні пункти пропагандистського наративу про фашистів в Україні, вісім років убивства дітей Донбасу, ворожий Захід, і додав: «Бог відкрив мені, що Росія права у цій війні».
Коли світ дізнався про злочини в Бучі (а подібних злочинів, на жаль, багато скрізь, куди зайшли російські окупаційні війська), дехто у соцмережах висловив припущення: якби у російській армії були капелани, вони, мабуть, не чинили би таких звірств. Принаймні, були б людянішими. Гірка правда полягає в тому, що священники у російському війську під Києвом тоді були. І вони зробили те, що зробили. Від мого села до Бучі 8 км. Саме російський священник, а не чеченці, що заходили до мене в хату перевіряти документи і помешкання, і не рядові солдати, знав мету та обґрунтовував сенс своєї присутності на чужій землі.
А від представників УПЦ МП довелось почути, що це ПЦУ винувата у вторгненні 24 лютого. Мовляв, якби Порошенко за підтримки Америки не створив ПЦУ, якби Україна не стала утискати УПЦ МП (чого вона насправді не робила тоді ні з якої перспективи), то й Путіну не довелося би вводити війська, щоби захистити «канонічну Церкву».
Насамкінець хочу зробити уточнення. Невеликий, але помітний відсоток відверто проросійськи налаштованих священників та вихованих ними вірян, а також виявлення серед них колаборантів, створює стійкий негативний образ УПЦ в українському суспільстві. Позаяк значна частина духовенства і парафіян УПЦ – це українці, які хочуть жити вільно на своїй, Богом даній землі. Але не наважуються (поки?) зробити крок, щоби рішуче розірвати всі зв’язки з церквою країни-агресора. Чому – це вже питання для іншої дискусії.
Професор Фернандо Еннс: «Розвиток концепції справедливого миру в рамках екуменічного руху»
Професор Фернандо Еннс, завідувач кафедри теології миру та етики у Вільному університеті Амстердама, директор Амстердамського центру з питань релігії, миру та справедливості, професор з теології Церков миру в Гамбурзькому університеті
Отже, це розвиток концепції справедливого миру.
Мене попросили говорити про це, і я сподіваюся, що мої слова будуть корисними для ваших дискусій. Було б чудово долучитися до ваших обговорень особисто, але, як я вже казав, на даний момент це неможливо. Дозвольте почати.
Наступного року ми маємо багато святкувань і вшанувань пам’ятних дат. Як вам відомо, це буде екуменічний рік. І це нагадування, що Всесвітня рада церков, або можна сказати екуменічний рух, працює над питаннями миру і війни з 1925 року.
Ось один із п’яти основних результатів тієї конференції 1925 року. Я не буду зачитувати все, але ось перший пункт:
«Війна як засіб врегулювання міжнародних конфліктів через фізичне насильство, що супроводжується злобою і брехнею, несумісна з поглядами і поведінкою Христа, а отже, і з поглядами і поведінкою Христової церкви».
Це була смілива заява для 1925 року, одразу після Першої світової війни. У ній сказано багато хорошого, що ви можете прочитати пізніше. Я також можу надіслати вам презентацію. Давайте звернемося до пункту п’ять:
«Жоден із наведених вище пунктів не обмежує невід’ємного права кожної нації на захист від нападів чи утисків».
Ми бачимо, що з початку екуменічного руху вже існує ця дилема: з одного боку, абсолютна прихильність до побудови миру, дотримання Христового етичного принципу ненасильства і відмови від війни. Це, безумовно, є обов’язком церкви. І все ж, існують ситуації, коли, здається, ми досягаємо межі можливого в цьому.
Перенесімося у 1937 рік.
На Всесвітній конференції «Церква, громада і держава», яка пізніше стала основою Комісії з питань віри та порядку Всесвітньої ради церков, було заявлено:
«Екуменічний характер церкви несе важливий наслідок – церква привносить у завдання досягнення кращого міжнародного порядку інсайти, які не можуть бути виведені з традиційних політичних джерел. Для тих, хто прагне реалізувати братерство людей у світі, де руйнівний націоналізм і агресивний імперіалізм роблять таке братерство нереальним, церква пропонує не ідеал, а факт: людей, об’єднаних не їхніми прагненнями, а Божою любов’ю».
Ця цитата демонструє дві речі.
По-перше, наскільки старим є це питання для екуменічної спільноти. Ми розглядаємо це вже принаймні століття. По-друге, це підкреслює, що церква завжди розуміла себе як альтернативну контрспільноту, що об’єднує людей попри всі національні, етнічні та інші межі.
У 1948 році у Амстердамі, під час заснування Всесвітньої ради церков, було проголошено ключове твердження: «Війна суперечить Божій волі».
Це було уроком, винесеним із катастрофи двох світових воєн.
Швидкий стрибок у 1980-ті роки, до Всесвітньої асамблеї у Ванкувері 1983 року.
Саме тоді екуменічна етика миру зазнала великого розширення через конціліарний процес «справедливості, миру та цілісності творіння». Упродовж десятиліть Всесвітня рада церков постійно боролася з питаннями війни, насильства, побудови миру та ненасильства, особливо в контексті воєн за незалежність від колоніалізму.
Важливий висновок тих років: мир – це не просто відсутність війни.
Мир не може бути побудований на фундаменті несправедливості. Він потребує нового міжнародного порядку, заснованого на справедливості для всіх народів і повазі до даної Богом людської гідності кожної людини.
Пророк Ісая вчив нас, що мир є плодом справедливості.
Теологічно цей підхід ґрунтувався на теології завіту. Божі завіти, здійснені в Ісусі Христі, досягли своєї повноти через Його втілення і смерть на хресті.
Верховний прояв самовідданої любові через воскресіння Христа, беззаперечне “так” Бога життю, стало очевидним.
Через хрещення ми отримуємо місце під завітом Христа. Я згадую це для того, щоб нагадати вам, що наше розуміння християнської етики, ймовірно, змінюється або формується тим фактом, що ми хрещені у Христа.
Кожного разу, коли ми святкуємо Євхаристію, ми чуємо слова: «Це новий завіт у Моїй крові». Знак Євхаристії тут і зараз провіщає Боже царство справедливості та миру. Це трапеза, яку ми розділяємо з Христом, який ототожнює Себе з усіма, хто страждає від несправедливості та насильства.
Десять тверджень про душу.
Ці твердження, напевно, вам добре відомі. Я просто хочу їх нагадати, адже вони є основою нашої концепції справедливого миру. Вони говорять багато про справедливість, і в центрі їхнього змісту ми утверджуємо мир Ісуса Христа.
Початок «нового світового порядку» у 1990-х роках.
Наприкінці Холодної війни – яка для багатьох частин світу була гарячою війною, але в Європі залишалася холодною – з’явилася можливість говорити про мир. Багато інших подій відбувалося одночасно: завершення апартеїду в Південній Африці, інші знаки “нового світового порядку”.
Однак у 1998 році на асамблеї у Хараре було висловлено важливе усвідомлення.
Навіть якщо з’являються нові можливості для мирних відносин між народами та всередині них, насильство не зникло. Тож не варто мріяти, що воно просто зникне.
Асамблея вирішила проголосити десятиліття подолання насильства.
Метою десятиліття, з 2001 по 2010 роки, було перенести побудову миру з периферії до центру життя та свідчення церкви. Це було важливою метою:
Всеосяжне осмислення різноманітних форм насильства – як прямого, так і структурного, у домівках, громадах та міжнародній сфері. Аналіз насильства на місцевому та регіональному рівнях і способів його подолання.
Критика насильства в церквах. Виклик церквам, щоб вони подолали дух, логіку та практику насильства, відмовилися від будь-якого теологічного виправдання насильства і утвердили нову духовність примирення та активного ненасильства.
Формування нового розуміння безпеки, що базується на співпраці та спільноті, а не на домінуванні та конкуренції.
Навчання миру від інших релігійних традицій і співпраця з громадами інших вірувань у прагненні до миру.
Протидія зростаючій мілітаризації світу, особливо поширенню легкої стрілецької зброї.
Особливий акцент десятиліття – відповідальність захищати найвразливіших.
На асамблеї у Порту-Алегре, Бразилія, у 2006 році це стало центральною темою. Політичну концепцію захисту найвразливіших привернув до уваги церков Генеральний секретар ООН Кофі Аннан.
Переміщення акценту в теології справедливого миру.
- Від суверенітету держави до захисту населення, яке перебуває під загрозою.
- Від перспективи можливого втручання до бачення людей, які потребують допомоги.
- Від сили рішень окремої держави до екуменічного консенсусу щодо справедливого миру.
Справедливий мир – це процес.
Мир – це не статичний стан, а постійний процес, шлях, стиль життя, який має на меті враховувати досвід найвразливіших.
Шлях справедливого миру принципово відрізняється від концепції «справедливої війни».
І значно більше, ніж критерії для захисту людей від несправедливого застосування сили.
Окрім припинення застосування зброї, концепція справедливого миру охоплює соціальну справедливість, верховенство права, повагу до прав людини та спільну безпеку. Це шлях до справедливого миру.
Однак це значно ширше поняття. Не можна вважати, що це просто протиставлення «справедливої війни». «Справедлива війна» була, якщо ви дозволите пояснити, теорією, яка отримала значну критику. Це не лише моя особиста думка, а те, чого ми досягли разом в екуменічному русі.
Визнання авторитету ООН.
Ми визнаємо авторитет Організації Об’єднаних Націй відповідно до міжнародного права у реагуванні на загрози світовому миру в дусі та букві Статуту ООН, включаючи застосування військової сили в межах міжнародного права. Однак ми, як християни, покликані йти далі:
- Кидати виклик будь-яким теологічним чи іншим виправданням застосування військової сили.
- Розглядати концепцію «справедливої війни» як застарілу в етичному, теологічному та політичному сенсах.
Це чітка позиція проти будь-яких виправдань «справедливої війни», заснованих на теології чи етиці.
Ненасильницький опір як основа справедливого миру.
Добре організований і мирний опір є активним, наполегливим і ефективним. Стратегії ненасильницького опору можуть включати акти громадянської непокори та відмову від співпраці. Це потужний інструмент побудови миру, який резонує не лише з християнською вірою, а й перетворюється на дії у складних політичних ситуаціях.
Використання збройної сили як виняток.
У рамках екуменічного консенсусу визнано, що трапляються надзвичайні обставини, коли застосування збройної сили може бути меншим злом і крайнім заходом. Це, однак, завжди вважається знаком серйозного провалу та новою перешкодою на шляху до справедливого миру.
Розширення парадигми справедливого миру.
Мир включає:
- Справедливість у суспільстві.
- Мир між народами (зокрема міжнародне право).
- Мир на ринку (економічна справедливість).
- Мир із землею (екологічна та кліматична справедливість).
Ці аспекти викладені у документі Just Peace Companion, який залишається актуальним навіть через понад 10 років.
Додатковий аспект, який був недостатньо розглянутий раніше, – це мир із собою. Це включає поняття трансформаційної духовності, яка є необхідною для досягнення справедливого миру.
Доктор Сергій Шумило: «Справедливий мир як втілення правди та правосуддя»
Доктор Сергій Шумило, експерт Інституту релігійної свободи, директор Міжнародного інституту афонської спадщини, запрошений науковий співробітник кафедри історії, релігії та теології Ексетерського університету, заслужений працівник культури України
На цій конференції багато було сказано про мир. Це дуже важливо. Але у цьому контексті хотілося б звернутись до Священного Писання. Зокрема, до Книги пророка Єремії, який каже: “Рану народу мого лікують легковажно, кажучи: Мир! Мир! – але миру немає” (Єр. 6:14).
Ці слова, як ніколи, найбільше підходять до обговорюваної тут, і не тільки тут, ситуації навколо війни Росії проти України.
Щодня так звана “православна” Росія під благословіння і молитви московського патріарха Кіріла Гундяєва бомбить мирні українські міста, знищує цілі житлові квартали, руйнує житлові будинки та цивільну інфраструктуру. А головне, щодня вбиває сотні і тисячі ні в чому не винних громадян України. Вбиває тільки за те, що вони українці, за те, що вони не хочуть знову стати рабами відновлюваної на півночі безбожної “Вавилонської вежі” – Російської імперії.
Звісно, всі ми мріємо про мир. Про мир кажуть постійно і в Україні, і на Заході. І навіть в Росії. Тільки розмови Росії про “мир” – це ультиматум насильника до жертви. Насильник гвалтує жертву і при цьому цинічно закликає до “миру”, тобто до рабської покори перед насильством…
На жаль, іноді й на Заході, зокрема й від деяких західних релігійних діячів, доводиться чути думки, що може й справді українцям заради “миру” варто припинити чинити спротив. Адже таким чином настане “мир” і припиниться литися невинна кров…
Наскільки з моральної точки зору справедливими є такі пропозиції? Чи не є заклик до жертви упокоритись перед насильством моральною співучастю у такому насильстві?
Пророк Ісая каже: “Справою правди буде мир, і плодом правосуддя – спокій і безпека навіки” (Іс. 32: 17).
Отже, Священне Писання нам чітко вказує, що справжні мир та спокій можуть бути збудовані лише на правді та правосудді.
Священне Писання вимагає від всіх нас говорити правду про цю війну, про її злочини, зокрема й про тих, хто надихає на ці злочини. А це стосується, серед іншого, й релігійних лідерів.
Без правди і правосуддя, без зупинення зла неможливо досягнути справедливого миру та спокою. “Мир” на неправді – це продовження “узаконеного” насильства. Адже насильник, який розуміє тільки “мову сили”, сприймає своє насильство як “законне право”. Відчуваючи безнаказаність, він ще більше утверджується у злі, яке коїть.
На жаль, Україна в своїй історії вже має досвід такого “миру” з Росією, заснованого на неправді. В 1919 – 1920 рр. незалежна Українська держава була окупована більшовицькою Росією. Світ, втомлений від тривалих війн, погодився на цю жертву заради “миру”. Але чи принесло це справжній мир? За “мирні” роки московсько-більшовицької окупації України кількість жертв тут в рази перевищила всі війни 20 століття разом взяті. Репресії і масовий терор проти українського населення, акції “розкуркулення” та штучно спровокований Москвою голодомор забрали в “мирний” час в Україні кілька десятків мільйонів життів мирних мешканців. У мирний час, під мовчазну непротидію світу, чинився геноцид українського народу. Така була ціна “миру” з Москвою в 20 столітті.
Добре пам’ятаючи про таку ціну “миру”, українці більше не хочуть знову опинитись у московському ярмі. Не хочуть вони такого “миру” з Москвою. Тому-то так відчайдушно та затято чинять опір російському агресору.
Якщо дозволите, наведу тут лише один невеликий приклад. У лютому-березні 2022 моє рідне місто Чернігів російськими окупаційними військами було взято в облогу. Взявши місто у щільне кільце, що з нього ніхто не міг навіть втекти, і розстрілюючи тих, хто намагався вирватись з оточення, росіяни почали щоденно бомбити околиці міста, руйнуючи цивільні квартали. Їхня головна вимога була, щоб місто здалося без опору, і тоді вони припинять бомбити. Така була їхня пропозиція “миру”. Наш мікрорайон на околиці міста, де жили мої старенькі батьки та брат з сім’єю, було майже вщент розбомблене росіянами. Були зруйновані водопровід, газопровід і електричні мережі. Моїм батькам доводилось жити у холодному погребі без світла, води і тепла. Їжу доводилось готувати на вулиці на вогнищі, а питну воду набирати з брудної річки. Ракети вибухали прямо у нашому дворі. Ми кожен день з батьками прощалися як в останнє і, плачучи, просили один у одного пробачення на випадок, якщо більше ніколи вже не побачимось… Потім, через постійні бомбордування, цей мікрорайон був повністю відрізаний від міста, неможливо було нічим туди доїхати, перестав працювати інтернет та телефонний зв’язок. Коли на моє прохання моїм друзям вдалося нарешті прорватися до них, щоб вивезти у більш безпечну частину міста, мій 80-річний батько категорично відмовився полишати свій дім, який він колись будував своїми руками. Він сказав, що це його дім і його земля, і він буде їх боронити до останнього. Помолившись, він взяв у руки сокиру і сказав, що якщо до хати увірвуться російські окупанти, то він хоч одного з них забере разом із собою на той світ… Нам так і не вдалося його переконати виїхати з нами… Забарикадувавшись у власній хаті, він готувався до смерті… Кілька тижнів від нього не було ніяких звісток… Слава Богу, росіяни так і не змогли захопити Чернігів. Чернігівці героїчно відстояли своє місто. Мій батько вижив. Але цей невеличкий епізод характеризує те, як наші люди сприймають цю війну. І чому вони так відчайдушно чинять спротив окупації.
Це до того, зокрема, як чимало наших людей сприймають розмови про «мир за будь-яку ціну». Мова не просто про території. Мова про право вільно жити на своїй рідній землі.
Днями новообраний президент США Дональд Трамп, говорячи про мир, назвав тисячі жертв з боку України під час цієї війни “безглуздими”. Звісно, ми не можемо погодитись із такою оцінкою. Боротьба за свободу і незалежність ніколи не може бути “безглуздою”. До того ж, варто пам’ятати, що ціна за непротидію насильству і тиранії може бути ще значно більшою…
Говорячи про мир, варто не забувати, що робить держава-агресор з мирним населенням на окупованих територіях. Репресії і терор проти всіх, хто не підтримує окупацію, є щоденною жахливою реальністю на окупованих Росією українських територіях. Розстрілюють навіть священиків. За останній час відомо чимало випадків катування і розстрілів священнослужителів ПЦУ, УГКЦ, протестантських церков. Ті, хто закликають залишити окуповані українські території за Росією, тим самим беруть на себе моральну відповідальність і за співучасть у цих злочинах. Адже вони закликають віддати цих людей у жертву заради удаваного “миру”. Чи задумувались вони про це? Чи готові вони розділити таку відповідальність?
Звертаючись до Священного Писання, хотілося б нагадати слова апостола Павла: «Саме, як говоритимуть: Мир і безпечність, — тоді зненацька злетить на них погибель…» (1 Сол. 5: 3). Отже, маємо бути обережними, коли говоримо про “мир за будь-яку ціну”.
Ще раз, Святе Письмо однозначно нам вказує, що справжні мир та спокій можуть бути збудовані лише на правді та правосудді (Іс. 32: 17).
Чим можуть тут допомогти релігійні лідери вільного світу? Перш за все, говорити правду та викривати зло. На жаль, Християнські Церкви Заходу недостатньо говорять правду про причини війни та її винуватців. Побоюючись “дратувати” агресора, вони недостатньо говорять про його злочини. Доволі слабкі голоси, які б викривали злочинну квазірелігійні ідеологію “русского міра”, закладену в обгрунтування та виправдання війни Росії проти України. Майже не чутно голосів із викриттям антиєвангельської позиції московського патріарха Кіріла Гундяєва, який всіляко благословляє, надихає та виправдовує цю злочинну війну. Кремлівський режим використовує окремі релігійні організації в якості інструменту для пропаганди своїх наративів на Заході та досягнення своїх цілей в зовнішньо-політичній сфері.
Очевидно, що стаючи на позиції правди і справедливості, Християнські Церкви Європи мали би більш рішучо викривати це зло та його носіїв. Необхідно більш дієво спонукати до дії релігійне співтовариство щодо задіювання Християнських Церков у пошуку справедливого миру. Зокрема, і шляхом постійних звернень до релігійних організацій РФ, спонукаючи їх до того, щоб вони виступали за припинення військової агресії Росії проти України, масових вбивств мирного українського населення, тощо.
Цього року на Пасху Христову з української сторони були спроби ініціювати заклики з боку християнських лідерів до призупинення бойових дій та обміну військовополонених з обох сторін за формулою “всіх на всіх”. На жаль, не всі християнські лідери зробили заяви на підтримку таких ініціатив. І, на жаль, в самій Росії влада відмовилась дослухатись до таких пропозицій. Вони відмовились не тільки від призупинення бойових дій з нагоди Пасхи Христової, але й навіть від обміну полонених за формулою “всіх на всіх”.
Невдовзі всі ми святкуватимемо вже світле Різдво Христове. Але, на жаль, в Україні і далі ця різдвяна радість буде затьмарена жахами і стражданнями неспровокованої загарбницької війни Росії проти України. Святкуючи Різдво, прошу всіх вас у своїх молитвах не забувати українців, які у цю мить продовжують страждати і гинути…
На завершення хотів би звернутись до всіх присутніх з пропозицією, щоб від імені Конференції Європейських Церков ініціювати заклик до призупинення бойових дій з нагоди Різдва Христового та обміну військовополонених за формулою “всіх на всіх”. Окрім розмов, це був би якийсь крок до досягнення справедливого миру.
Лідія Лозова: «Права людини і справедливий мир для України: церковна перспектива»
Лідія Лозова, кандидат мистецтвознавства, перекладачка, редакторка, постдокторантка у Департаменті теології та релігії Ексетерського університету
Отже, це розвиток концепції справедливого миру.
Моя доповідь стосується теми пав людини і справедливого миру не з юридичної, а з церковної точки зору. Що в Церкві сприяє чи заважає сприйняттю прав людини і, відповідно, встановленню та підтримці справедливого миру, який забезпечується дотриманням цих прав? І як ситуація в Церкві стосовно цього питання впливає на дотримання прав людини і справедливого миру в суспільстві поза Церквою? Звичайно, бекграундом для моєї доповіді є війна Росії проти України сьогодні.
Наслідком церковного ексклюзивізму та невизнання цінності свободи людини є порушення прав людини і насильство
Там, де в Церкві є орієнтація на ексклюзивізм, виняткову «канонічність» і антидіалогічність – які заохочуються й підтримуються державою – спостерігаємо жахливі порушення прав людини. Це в першу чергу стосується ексклюзивістської установки РПЦ в Росії, де забороняються та переслідуються «нетрадиційні» конфесії.
Той самий ексклюзивізм очевидний на окупованих Росією територіях України, де знищуються – фізично, на рівні людей, і структурно – громади ПЦУ, а УПЦ силоміць перетворюють на РПЦ.
Окрім того, ексклюзивізм є причиною міжправославного конфлікту в Україні, який найбільшою мірою пов’язаний із агресивним запереченням керівництвом УПЦ – услід за РПЦ – церковної суб’єктності ПЦУ та необхідності діалогу із Вселенським патріархатом (значною мірою через екуменічну відкритість останнього). Закрита, антиекуменічна, антидіалогічна позиція чинного очільника УПЦ (а також багатьох єпископів, священиків і вірян) щодо інших церков України, громадянського суспільства та держави, а також очевидний канонічний зв’язок із УПЦ із церквою агресивно-імперської Росії неминуче провокує різні форми конфліктів і насильства в суспільстві і виключає можливість справедливого миру.
Однак ексклюзивізм також часто проявляється і в середовищі ПЦУ щодо діалогу з будь-якими представниками УПЦ (в тому числі патріотично і діалогічно налаштованими щодо ВП та ПЦУ), оскільки вони зазвичай огульно ототожнюються з образом колективного національного зрадника. Неувага, байдужість багатьох членів ПЦУ до порушень прав людей в УПЦ особливо симптоматична під час насильницького протистояння за храми – реальність, яка хоч і не є панівною в українському контексті, але є тривожним симптомом стану Церкви. Чому так відбувається? З одного боку, це – наслідок надзвичайно травмованого стану українського суспільства (включно з церковним), який, перш за все, провокується діями Росії. З іншого, всі «гілки» українського православ’я заражені імперським, радянським спадком Московського патріархату, головною рисою якого є домінантний ексклюзивізм.
Тут дуже важливо зауважити наступний момент: там, де церковний ексклюзивізм призводить до порушення прав людей, спостерігаємо несприйняття в Церкві ідеї прав людини як такої – окрім випадків, коли ця ідея інструменталізується задля захисту власних прав. І в РПЦ, і в УПЦ ідея прав людини вважалася і дотепер вважається фактично несумісною із християнством, оскільки історично постала з секулярного, антицерковного контексту – хоча тепер УПЦ посилено захищає своє права від порушень з боку держави.
Однак давайте подивимося на проблему ще глибше. Глибше за несприйняття прав людини лежить несприйняття в Церкві позитивної цінності свободи людини як такої. Характерно, що в Соціальній концепції РПЦ вказано, що соціальне вчення не можна будувати навколо людини, оскільки вона схильна до гріха; основою ж соціального вчення мають бути християнські цінності, які церкві потрібно насаджувати в суспільстві за допомогою держави. Цінності в такому світогляді виступають важливішими, надійнішими за людину – що, як бачимо, закінчується жахливою російською війною проти людей заради цінностей, однією з яких виступає сакралізована «Батьківщина» (православний «русскій мір»).
Дотримання прав людини та справедливий мир можливі через визнання в Церкві позитивної цінності свободи людини, реляційного буття людини та налаштованість на діалог
Навпаки, повага до прав людини і бажання справедливого миру в Церкві можливі там, де є установка на стосунковість, «буття як спілкування», відкритість, яка виходить із позитивної цінності даної Богом людської свободи – включно із релігійною. Тільки з такою установкою можливе визнання в Церкві позитивної цінності прав людини. Характерним прикладом такої установки є соціальна концепція Вселенського патріархату (документ «За життя світу: на шляху до соціального етосу Православної Церкви»), яка, на відміну від концепції РПЦ, будується не навколо цінностей, а, перш за все, навколо людини в її співпричасті з Богом та іншими людьми – незважаючи на людську гріховність. Не дивно, що через такий засадничий християнський гуманізм цілий розділ цієї концепції присвячений правам людини як не ідеальному, але найкращому з наявних способів утвердження людської гідності та свободи.
Яку ситуацію в цьому плані ми спостерігаємо сьогодні в Україні?
На відміну від УПЦ, ПЦУ позиціонує себе як відкрита Церква. На найвищому рівні вона заявляє про підтримку демократії, бере участь в усіх екуменічних подіях, цінує плюральність українського релігійного ландшафту, проголошує відкритість до людини і суспільства і молиться за справедливий мир (тобто благо для всіх – а не просто за «православну Батьківщину»). Більше того, на відміну від УПЦ, вона розуміє власну канонічність в адміністративному, а не духовному ключі, тобто таїнства, здійснювані в УПЦ, не проголошуються нею «безблагодатними». Як вірянка ПЦУ, я підтримую таку налаштованість і радію їй. Однак мушу також визнати, що між деклараціями і реальністю все ж існує відмінність, і нерозбірливий ексклюзивізм багатьох у ПЦУ щодо всіх членів УПЦ, а також посилене бажання ексклюзивного впливу на державу часто вступають в суперечність з тим, що проголошується.
Софійське братство і справедливий мир в Україні
В останній рік важливим феноменом православного життя в Україні стає Софійське братство – громадська організація, що об’єднує священників та вірян УПЦ, ПЦУ та ВП, які, з одного боку, прагнуть подолання розколу всередині українського православ’я через визнання реального існування одне одного та невідворотності і необхідності стосунків, а з іншого, ширше, – мріють про реальність «відкритого», а не закритого, православ’я (термін о. Георгія Коваленка), в якому могла би реально – а не декларативно – проявлятися присутність Христа. Низова ініціатива, що почалась із зустрічей священників з обох боків попри наявні стіни, сьогодні є початком православного руху задля формування середовища для діалогу на міжособистісному рівні, рівні парафій, а в майбутньому – і єпископів. Невід’ємною частиною цього руху – який наразі вибудовує конкретні інформаційні, просвітницькі та місійні ініціативи – є поціновування людської свободи, гідності, людяностіта прав людини, яке засноване не на власних (корпоративних чи індивідуальних) інтересах, а на прагненні блага для всіх – з якого – і лише з якого – може починатися справедливий мир в Україні та світі.
Доповідь професора Регіни Ельснер, університет Мюнстера
Регіна Ельснер, університет Мюнстера, Pro Oriente, Мережа KonKoop
Шановні пані та панове,
Я хотіла б звернути увагу на певні сумніви щодо використання концепції інструменталізації стосовно всього, що пов’язане з релігійним виправданням насильства. Не тому, що інструменталізація не існує, а тому, що у вузькому сенсі інструменталізація відбувається лише тоді, коли світські актори використовують релігію для досягнення своїх світських цілей. Це також має місце у контексті Росії та України, але ідею інструменталізації використовують надто часто, щоб уникнути самокритичного аналізу, щоб залишатися на «невинній» стороні нашої релігії, тоді як Інший такою не є.
Концепція інструменталізації також схильна створювати штучний розрив між релігійним і політичним уявленням, ніби релігія, зокрема християнство, може залишатися поза політикою і через це залишатися невинною. Обидві ці тенденції не є корисними.
Зосереджуючись на інструменталізації, ми уникаємо самокритичного аналізу. Які елементи та ідеї нашої власної релігії вже давно готові використовуватися для виправдання насильства – задовго до того, як Кирило чи Путін почали використовувати їх для своїх цілей? Які аспекти християнства досі готові використовуватися у нових конфліктах і новому насильстві? Чи можемо ми зробити більше для роззброєння цих концепцій, ідей, точок напруги?
Мені здається, що такий аналіз є вкрай необхідним, і я вважаю, що концепція інструменталізації надто спрощує підхід, дозволяючи уникнути серйозного підходу до власного «рюкзака» насильства, групової ненависті й поділу на «своїх» і «чужих».
З цього приводу я сприймаю концепцію «зброїзації» як більш корисну та конструктивну для розуміння того, як релігія підтримує цю війну. Де саме християнство стає зброєю у цій війні і чому?
Я хотіла б окреслити кілька рівнів зброїзації релігії у цій конкретній війні:
Просторова претензія.
Сакралізація території є ефективною зброєю для імунізації політичних претензій на територію від звинувачень в імперіалізмі та реваншизмі.Етична претензія.
Релігію використовують для виправдання захисту України, а в перспективі й усього світу, від зла. Це абсурдно, але водночас релігійно обґрунтовано. Як зброя, релігія допомагає переконувати не стільки суспільства, які безпосередньо піддаються атакам, скільки слугує зброєю у глобальній війні проти невизначеності та втрати стабільності.Культурна/цивілізаційна претензія.
Завдяки сумнозвісній концепції Самуеля Гантінгтона релігія стала відмінною зброєю у передбачуваному зіткненні цивілізацій. Цивілізації та їхні кордони часто сприймаються як сформовані релігійними спільнотами та цінностями, і вони визначаються як взаємовиключні.Сек’юритизація релігії.
Ідея духовної безпеки чи незалежності використовує релігію як зброю проти внутрішньої та зовнішньої «інакшості», яка сприймається як загроза ідентичності.Претензія на «істинну» релігію.
Релігія стає зброєю у боротьбі за релігійну перевагу, за розуміння «істинної» релігії. Аргумент про «істинне християнство» використовується для дискредитації інших церков, віросповідань і навіть інших течій у власній церкві.
Ці способи зброїзації християнства не є виключно російськими.
Кожен із цих аргументів може бути – і фактично є – використаним у ситуаціях, коли християнські церкви відчувають загрозу.
Зброя може використовуватися як для шкоди, так і для захисту.
Дискусії про зброю часто обертаються навколо того, чи виправдане її використання для захисту суверенітету. У релігійній площині це може бути перекладено на дискусію про ідентичність.
Чи потрібен нам захисний вимір нашої віри? Проти кого? Інших церков? Світських цінностей? Гендерної рівності? Що є екзистенційною загрозою для нас як християн – не як інституцій?
Мені здається, що проблема ідентичності є значною для наших церков у ХХІ столітті, як у екуменічному діалозі, так і у взаємодії зі світським світом. Чи не важливо і своєчасно обговорити, як наші церкви сприймають дискурс ідентичності, як він підживлює конфлікти й навіть війни, і як ми могли б роззброїти цю складову?