Протопресвітер Олександр Шмеман, з книги “За життя світу”
Християнство є місією. Воно покликане нести всьому світу, всьому творінню, благовістя про Христа; і кожному віруючому, а не лише професійним «місіонерам», заповідано бути в «світі цьому перелюбному і грішному» свідками перемоги Христа над гріхом і смертю.
Все це добре відомо, про це говорили тисячу разів і повторюють досі. І якщо ми знову звертаємося до цієї теми, то саме тому, що живемо в епоху глибокої кризи місії, якщо не її розпаду.
Якими б не були успіхи християнської місії в минулому – хрещення цілих народів, створення великої християнської культури, осяяння людського життя ідеалом святості, – сьогодні ми повинні чесно визнати подвійний провал: з одного боку, Церкві не вдалося досягти істотної перемоги над іншими світовими релігіями, явити їм і донести Христа. А з іншого боку, їй не вдалося подолати хоч якось відчутне поширення секуляризму всередині нашої культури, яка зовсім недавно називала себе християнською.
Щодо інших релігій, то християнство в певному сенсі перетворилося на одну з них. Минув час, коли воно вважало їх приреченими на зникнення перед лицем очевидної переваги християнської віри. Ці релігії не тільки не зникли, а, навпаки, демонструють велику життєздатність і з успіхом проводять місію всередині самого християнського світу.
Що стосується секуляризму, то найбільш переконливим доказом нашої поразки є те, як він розділив саме християнство. Тут шалене відкидання його консерваторами всіх відтінків стикається із захопленим і беззастережним прийняттям його богословами, інтелектуалами, ієрархією і т.д. із закликом до християн радикально переглянути своє «свідчення»…
Я глибоко переконаний, що всі розмови про місію, а отже, про Церкву і про її ставлення до світу, залишаться марними, поки ми, християни, не приймемо християнське одкровення про світ. Це одкровення дане нам у тій Літургії, коротке і поверхневе пояснення якої присвячене цій книзі.
Я добре знаю, що за дві тисячі років зміст цієї літургії часто затемнювався і звужувався, втрачав у свідомості віруючих свою віднесеність до світу, свою «епіфанічну» силу. Однак, ні затемнення, ні звуження – не непоправні, особливо в нашому православному літургійному переказі, що в цілості зберіг свою початкову структуру і дух. Єдине справжнє горе наше – це розрив між цим літургічним одкровенням світу, між богослужінням та «богослов’ям», тобто спробами систематичного визначення та пояснення християнської віри.
Але це горе, повторюю, не є непоправним. Бо поки звершує Церква свою «літургію», свою справу, поки щодня, і часто в напівпорожніх храмах, підносить священик до неба смиренні дари хліба та вина, підносить і приносить їх «за всіх і за весь», за весь світ, за всі творіння, і все з’єднує в Христі, Господі і Спасителі світу, все відносить до прийдешнього Царства, – здійснюється і сповнюється в світі те свідчення про світ, без якого нам рішуче нічого сповістити йому і нікуди кликати.
Бо християнство – не система «ідей» і, принаймні, не ідеологія. Воно є досвідом, і свідченням про цей досвід, який постійно подається Церквою. Цей досвід – «про те, що було від початку, що ми чули, що бачили своїми очима, що розглядали i чого торкалися руки наші, про Слово життя, – бо життя явилось‚ i ми бачили‚ i свідчимо, i звіщаємо вам це вічне життя, яке було в Отця i явилось нам, – про те, що ми бачили i чули, звіщаємо вам, щоб i ви мали єднання з нами: а наше єднання – з Отцем i Сином Його, Ісусом Христом. I це пишемо вам, щоб радість ваша була повна…» (1 Ін. 1,1-4).
Бачення. Свідчення. Радість. Стосовно світу цей досвід є досвід потрійного, краще сказати – триєдиного, одкровення про нього, дарованого нам Христом. Цей досвід світу як творіння Божого, навіть у падінні своєму, що несе на собі відбиток Божественного свого походження. Божественного «добре дуже». Це, по-друге, досвід світу – що відпав від Бога, що в злі лежить і підкорив себе гріху і смерті. І це, по-третє, досвід світу – викупленого, відродженого та врятованого Христом. Про цей досвід – у всій його повноті – і свідчить, ним і живе Церква. І цей досвід, лише він, становить основу та двигун її місії у світі.
І саме в тому і полягає причина кризи християнської місії, про яку ми говорили вище, що триєдиний цей досвід розпався всередині самого християнства. Бо розпад цей полягає, насамперед, у редукції, як бачення, так і свідчення, до однієї зі складових частин цілісного досвіду, відокремленого від інших. У наші дні редукції ці особливо сильні і, тому, особливо шкідливі… Світозаперечення і світотвердження, апокаліптика і прогрес, духовність і раціоналізм, містика і наука, все це співіснує у взаємному запереченні та викриттях і ніколи, здається, не було християнське бачення світу настільки подрібненим та частковим як у наші дні.
…Ми твердо впевнені, що джерело і початок християнського свідчення, і, отже, місії – у сходженні Церкви в Христі у радість майбутнього віку, у причасті її повноті Божого одкровення. Тільки коли, повелінням Церкви, ми повертаємося зі світла і радості Христової присутності – тільки тоді світ стає полем справжнього християнського діяння… Тільки тоді, коли – «бачивши світло істинне і прийнявши Духа Небесного» – ми, які посилаються у світ, бачимо його сутність та покликання… Християнська місія завжди, у будь-який момент починається знову.
Що ж я маю робити? Яким чином виконати слова, звернені до мене: «Ви ж свідки цьому»!? В чому моя участь у місії Церкви? На ці питання не існує відповідей у вигляді практичних «рецептів». Бо кожній людині дав Бог – особливі дари, особливе покликання, особливу справу, і цей дар є таємницею. Можна провести все життя в пустелі і зробити більше для «місії» Церкви, ніж зробила людина, яка «спеціалізується» на місії. Все це залежить від багатьох причин та обставин.
Але насамперед це залежить від нашого власного досвіду того нового життя, причасниками якого ми стали в Церкві. Церква є таїнством Царства не тому, що вона має в своєму розпорядженні божественно встановлені «засоби освячення», які називаються таїнствами, а тому, що вона є надана людині в «світі цьому» можливість бачити світ майбутнього віку, бачити і мати досвід його у Христі. Тільки тоді, коли в темряві «світу цього» ми розрізняємо, що Христос вже наповнив все собою, тільки тоді все розкривається нам сповнене сенсу:
«Чи то світ, чи життя, чи смерть,
чи теперішнє, чи майбутнє —
все ваше…
ви ж — Христові,
а Христос — Божий»
(1 Кор. 3:22-23).
Християнин це той, хто – куди б він не спрямував свій погляд, всюди знаходить Христа і радіє. І ця радість преображає всі його людські плани, рішення, вчинки і все його життя перетворює на місію: повернення світу Тому, хто є Життя світу.