Оригінальна публікація інтервʼю Ігоря Красовського порталу “Християни проти війни”: https://shaltnotkill.info/igor_krasovskiy/
Ігор Красовський – член Софійського Братства від Православної Церкви України, православний вірянин з Житомира, кореспондент регіонального телеканалу СК-1, займається перекладацькою діяльністю, планує вступати до аспірантури за спеціальністю «релігієзнавство» та прийняти дияконський сан у Православній Церкві України.
Софійське Братство – це громадська організація священників і мирян різних православних юрисдикцій в Україні та за кордоном, які об’єдналися, щоб сприяти міжправославному діалогу в країні з метою досягнення єдності українського православ’я. Офіційний сайт Братства — https://sofiyske-bratstvo.org/pro-bratstvo/.
Ігор Красовський дав інтерв’ю для проєкту «Християни проти війни», яке провела Наталя Василевич, модераторка білоруської екуменічної групи «Християнська візія», що об’єднує християн у демократичному русі Білорусі. Вони обговорювали, з якими проблемами стикається православна спільнота в Україні та як Софійське Братство намагається осмислити й вирішити ці проблеми.
«Я вирішив перейти до Православної Церкви України»
– Ігорю, розкажіть, як ви прийшли до Православної Церкви України.
З самого дитинства я був парафіянином Української Православної Церкви. По-перше, це була найближча церква до дому моїх батьків, а по-друге, саме там мене і хрестили. Тривалий час я відвідував Українську Православну Церкву, але у зв’язку з подіями 2022 року, а саме з початком повномасштабного вторгнення, мені стала не зовсім зрозумілою позиція деяких священників цієї Церкви, тому я вирішив перейти до Православної Церкви України.
– Як журналіст, чи займалися ви релігійною тематикою?
– Ні, релігійною тематикою я більш предметно почав цікавитися саме у 2022 році. Ця тема важлива, і я вважаю, що більшість наших громадян не повинні залишати поза увагою події, що відбуваються у релігійній сфері.
«Це свого роду православний екуменізм»
– Давайте поговоримо про діяльність Софійського Братства. Скажіть, що стало поштовхом для створення цього Братства? І наскільки важливу роль там відіграє діалог між православними різних юрисдикцій — чи був він конституційною основою для створення Братства?
– Дякую за запитання. На мою думку, до створення Братства підштовхнуло повномасштабне вторгнення російської федерації в Україну. Саме Братство бере свій початок від Руху підписантів – це спільнота мирян і кліриків Української Православної Церкви, які вимагали і просили на різних рівнях відмовитися від Російської Православної Церкви, від Московського Патріархату, визнати його співучасть в агресії, як мінімум на ідеологічному рівні. В середовищі підписантів виникла ідея активізувати міжправославний діалог. Цю ініціативу підтримали священники і миряни з ПЦУ. Так виникло Софійське Братство.
Діалог у нас існує, оскільки у нас все поділено порівну. У нашому правлінні дванадцять осіб, з яких четверо – Православна Церква України, четверо – Українська Православна Церква і четверо належать до Вселенського Патріархату. Відповідно, під час наших зустрічей і дискусій у нас не виникає упередженого ставлення до будь-кого. Тобто це свого роду православний екуменізм, так можна навіть так охарактеризувати. Існує взаєморозуміння, існує діалог, до кожного, хто озвучує свою позицію, прислухаються, і до кожного, хто має зауваження, також прислухаються, незалежно від юрисдикції.
– У мене з цього приводу два питання щодо такого «юрисдикційного різноманіття». Перше питання таке – як у вас частіше поділяються позиції – за юрисдикційним принципом, коли представники ПЦУ стоять на одній позиції, а УПЦ на іншій? Коли думки розділяються, поділ проходить переважно по юрисдикційних кордонах?
– Зазвичай поділ відбувається поза межами юрисдикцій. Оскільки я не є кліриком, я не помітив, щоб були юрисдикційні «табори», тобто, що є УПЦ, є ПЦУ і кожен відстоює точку зору своєї юрисдикції. Такого немає. Часто буває так, що, наприклад, клірики ПЦУ підтримують позицію кліриків УПЦ або навпаки. Все залежить від конкретних пропозицій і конкретних дій.
– Друге питання буде про Вселенський Патріархат – хто ці люди? Здається, що Вселенський Патріархат представляє одну парафію в Україні – Представництво Вселенського Патріархату, а тут виходить, що цілих чотири особи отримали місце в правлінні Братства. Отже, хто ці люди? Це ті, хто раніше належав до УПЦ або ПЦУ, а потім вирішив перейти в юрисдикцію Константинополя, щоб уникнути конфліктної ситуації між УПЦ і ПЦУ, або це українці, які приїхали з інших країн, де вони вже були частиною Вселенського Патріархату?
– В принципі, ви знаєте, що у нас в Україні є Екзарх Вселенського Патріарха, єпископ Михаїл Команський, він з самого початку підтримував ідею створення Братства. Деякі члени нашої організації є парафіянами Андріївської церкви та помічниками Екзарха. Є також священники та миряни, які живуть і служать у різних країнах під омофором Вселенського Патріарха. Їхню історію переходів між юрисдикціями я детально не знаю, але деякі з них належали до УПЦ, деякі – до ПЦУ, але, можливо, волею долі вони опинилися у Вселенському Патріархаті.
«Ми не боїмося архієреїв»
– А у них дисципліна суворіша? Сам єпископ Михаїл Команський входить до цих чотирьох представників у правлінні Братства?
– Ні, у нас немає жодного архієрея.
– Тобто архієреїв немає зовсім.
– Так, немає. Це, в принципі, легко пояснити: ви ж розумієте, що будь-який єпископ буде прагнути зайняти лідерську позицію. Оскільки архієрей звик керувати, він буде перетягувати ковдру керівника на себе. У нас такого не відбувається. Щодо дисципліни, я б не сказав, що ці люди кардинально відрізняються від усіх інших. Вони поводяться на рівних.
– Тобто архієреїв ви боїтеся, що вони будуть одразу прагнути керувати. З мого досвіду, небезпека архієреїв у такому випадку, скоріше, полягала б у тому, що вони контролювали б людей зі своєї юрисдикції.
– Наскільки я можу судити, у Братстві зібралися люди, які, крім того, що мають певну позицію щодо різних питань церковного життя, ще й мають широку свободу дій. Не думаю, що архієреї УПЦ чи ПЦУ мали б більше впливу на членів Братства.
Справа ще й у тому, що ми не боїмося архієреїв. І я не впевнений, що хтось із архієреїв захоче до нас приєднатися.
«Будь-який священник без пастви – ніщо»
– Але кістяк Братства все одно священницький? Це не єпископи, не миряни, а клірики займають центральне місце в братстві, можна сказати, що це священницьке братство за участю мирян? Тому що священникам, мабуть, актуальніше обговорювати, ніж мирянам, чи не так?
– Я б так не сказав. Так, я погоджуюсь, що на керівних посадах на цьому етапі перебувають більше священників, але система управління Братством побудована таким чином, що будь-який член Братства може бути обраний на керівну посаду. Будь-який священник без пастви – це ніщо. І саме миряни часто вирішують долю тих чи інших об’єктів (нерухомості – ред.) того чи іншого приходу, від них багато чого залежить. Будучи мирянином, я спочатку навіть трохи боявся, хоча навіть не трохи. Коли я побачив, що у Братство відкрито набір, я подав свою заявку, написав про себе, а потім вже з нами проводили співбесіду. Я боявся, що я простий парафіянин, у мене немає величезного досвіду в релігійній сфері, я не відомий богослов, у мене немає мільйонів публікацій у Скопусі, я боявся, що мою кандидатуру не затвердять. Але, як виявилося, у нас досить велика кількість мирян, і кожного підтримують, і кожний, хто може приносити користь, кожний, хто підтримує цілі Братства, відіграє значну роль.
«У нас немає гендерного розподілу ролей»
– А жінки? Яку роль відіграють жінки?
– Дві жінки входять до складу правління – це Дарʼя Морозова та Марина Бурдейна. Я їх добре знаю – це дуже грамотні, дуже глибокодумні, дуже далекоглядні люди… Ці люди для мене особисто є глибокими мислителями, вони практики, не лише теоретики. З такими людьми максимально приємно і максимально ефективно спілкуватись, тому що їхні пропозиції дуже вагомі. У нас немає якогось гендерного розподілу ролей.
– Я пам’ятаю, коли відбувалася зустріч у Софії Київській, яка і започаткувала Софійське Братство, в центрі фото була ще одна жінка, оточена священниками – пані Олена Богдан, яка очолювала Державну службу України з етнополітики та свободи совісті. Я тоді ще в жарт написала, що церковники можуть зібратися, тільки якщо сильна жінка з владними повноваженнями їх збере і змусить разом працювати. Чи зіграла вона роль у фасилітації процесу діалогу?
– Цілком можливо. Її ініціативу потім підхопив або скоріше продовжив новий голова ДЕСС Віктор Єленський. Наскільки я пам’ятаю, на другій зустрічі в лютому 2023 р. також була присутня Тетяна Калениченко, це досить відомий в Україні соціолог релігії та фасилітатор діалогів, яка завжди виступала з конструктивною позицією.
«Ми виступаємо за діалог»
– Давайте тепер поговоримо про ідеї та цілі Братства, чи є якась задача-мінімум і задача-максимум, яких Братство хотіло б досягти?
– Завдання-мінімум – це подолання всіх тих чвар, які існують у нашому православному співтоваристві, подолання всіх тих можливих конфліктів базових або навіть побутових, які виникають на релігійному ґрунті. А завдання-максимум – це повністю побороти всі негативні моменти, які існують, і максимально об’єднати православне суспільство в Україні. Оскільки в тих умовах, в яких ми зараз, на жаль, живемо, об’єднання просто необхідне.
Ми виступаємо за діалог. Ми хочемо уникнути того, що ви, можливо, знаєте з новин, це, наприклад, насильницькі захоплення храмів або необґрунтовані звинувачення у сприянні Російській Федерації. Ми виступаємо за те, щоб ми всі жили в любові у Христі. Ми виступаємо за те, щоб кожний з нас, незалежно від своєї юрисдикції, спілкувався на рівних з іншими людьми, щоб кожний з нас допомагав, щоб кожний з нас діяв за принципами соборності.
– Тоді хочу запитати у вас про об’єднання православних – що головне зараз заважає об’єднанню православних в Україні? Які три головні фактори, які заважають православним подолати свої розбіжності. Чому діалог починається на низовому рівні?
– По-перше, і це моя особиста думка, це небажання йти на поступки. Можливо певні історичні моменти, тому що, і це не секрет, багато людей не визнають канонічності Православної Церкви України. І можливо якісь особисті переконання правлячих архієреїв, які просто не хочуть, які не бачать навіть перспективу такого діалогу.
«Щоб настав мир, щоб настало мирне співіснування обох юрисдикцій у рамках однієї країни»
– Тобто, по суті, це головним чином психологічні причини? Психологічні причини на різних рівнях – і тих, хто приймає рішення, і самих людей, у яких є своя культурна особливість, сформована через різні історичні травми, пам’ять, які заважають пробачити. Тому що, якщо ми говоримо про історію, то це часто якісь моменти, з якими потрібно змиритися, які потрібно пробачити і прийняти. На вашу думку, що може допомогти людям щиро змінити ситуацію, не через зовнішні фактори, не через росію, не тому, що потрібно відокремлюватися від Москви, не через якісь суспільні й політичні обставини, війну, яка змушує наступити собі на горло в деяких моментах: ми будемо ненавидіти всередині, але цього показувати не будемо. Але як подолати саму травму, біль, шрами? Якою могла б бути дорожня карта? Які кроки потрібно зробити – самим людям і вашому Братству, щоб їх мотивувати на це?
– По-перше, у нас у Братстві існує такий проєкт, як Unity Camp. Він вже двічі проводився цього року. Це молодіжний табір, де збираються діти та дорослі як Православної Церкви України, так і Української Православної Церкви. Окрім таких базових активностей, як відпочинок на свіжому повітрі, квести, музика, культура, там також практикується читання Святого Письма.
І під час таких заходів не видно меж між людьми. Поруч знаходяться прихильники як Української Православної Церкви, так і прихильники Православної Церкви України. Всі слухають ті слова, які їм читають з Євангелія, і всі погоджуються. На цей момент це невелика, максимально низова ініціатива, але люди взаємодіють. І якраз ця взаємодія дає людям зрозуміти, що немає нічого страшного у священниках Української Православної Церкви. Або ж немає нічого страшного або неканонічного у священниках Православної Церкви України. Всі вони є священниками, всі вони читають один і той же текст Євангелія, всі вони виступають за те, щоб настало мирне співіснування обох юрисдикцій у рамках однієї країни.
– Зазвичай, коли я дивлюся на якісь проєкти, у яких бере участь ПЦУ, то це люди, яких я знаю ще по УПЦ. І іноді складається враження, що в ПЦУ є якась своєрідна еліта, у якої все прекрасно, там діалог, можливо, не завжди вдалий і іноді переростає в суперечки, але загалом є ідея, що діалог потрібний і потрібно щось будувати. Там і естетичний розвиток, і богословськи підковані люди, і учасники міжнародних проєктів і конференцій. І коли я дивлюся на Софійське Братство, у мене також іноді складається враження, що це вузька група людей — освічених, свідомих, з добрими намірами, які зібралися в це Братство. Але мені не зрозуміло, наскільки вони можуть вийти до широких верств людей у своїх церквах, до широкого православного суспільства в Україні. Чи не далекі вони від народу?
– Географія проживання і діяльності членів Братства дуже велика. Крім того, у нас є таке поняття, як «друзі Братства». Більша частина цих людей – діяльні парафіяльні священники або активні миряни. Є відомі і авторитетні в різних колах громадські діячі. Тому недооцінювати їхній вплив на широкі кола суспільства не можна. Кожний представник нашої організації має можливість брати участь у різних публічних заходах і озвучувати спільні для нас ідеї.
Наведу приклад. Цього року в стінах Київської православної богословської академії проходив захід на тему «русского міра». Захід проходив на дуже високому рівні за участю богословів, священників, архієреїв. Від Братства, крім таких відомих людей, брав участь я – людина, яка не є відомим вченим чи медійним священником, абсолютно без проблем я потрапив на цей захід, абсолютно без проблем зі мною поговорили, і якщо мені було десь важко, я запросто звертався до будь-якого зі священників, ставив питання і мені на нього абсолютно без проблем відповідали.
Мені здається, що ініціатива таких людей, як я, які не входять у цю плеяду надвідомих, все одно отримає підтримку, якщо ця ініціатива входить у сферу тих ідей, які намагаються просунути більш досвідчені товариші.
– Я скоріше маю на увазі, що є розрив між звичайними людьми, ще ніде не інтегрованими, які могли б стати новими обличчями. І є люди, які вже всім відомі, як подолати цей розрив між тими, хто раніше вже був включений у подібні проєкти – Коваленко, Дудченко, яких я знаю десь з 2004 року, коли був перший Майдан – вже тоді починалися діалоги з Київським Патріархатом, до нас у Білорусь в гості до братства приїжджала змішана делегація молоді УПЦ і Київського Патріархату разом і ми робили паломництва в Білорусі, а потім у Києві зустрічалися; люди з Київського літнього богословського інституту тощо. І це все приблизно ті ж самі люди. І у мене питання – як вийти на ширші кола православних різних юрисдикцій.
– Особливість нашої організації в тому, що ініціювали її створення якраз не всім відомі люди, а прості парафіяльні священники з різних регіонів. Наприклад, голова Правління Братства — це священник ПЦУ з Волині, а директор Офісу Братства — священник УПЦ, який служить у сільському храмі на Поліссі. Їх мало знають у публічних колах, але вони авторитетні у своєму регіоні. Дехто вважає, що Братство – це штучно створений владою або окремими впливовими людьми проєкт. Насправді це спільнота людей з різних куточків України і інших країн, яким небайдуже майбутнє України і розвиток православ’я в країні. У Братстві об’єднані різні люди, є й молодь.
Я б звернув увагу на Українську асоціацію релігієзнавців, яку очолює Людмила Филипович. Це структура, яка об’єднує не лише провідних богословів і релігієзнавців, але в неї входять аспіранти, студенти, у них є дуже класні проєкти «Релігія в обличчях» – студенти й викладачі відвідують різні релігійні організації, наприклад, синагогу або п’ятидесятницьку церкву. І місцеві пастори розповідають вже, як у них на практиці все відбувається. У них проводяться конференції, семінари.
– А у вашому Софійському Братстві молодь і студенти яку роль відіграють?
– У певному сенсі я себе можу віднести до молоді. Мої ініціативи в Братстві завжди підтримувалися. Наприклад, ідея поспілкуватися з «Християнською візією», у якої колосальний досвід роботи, один проєкт «Християни проти війни» чого вартий. Я запропонував, і мене підтримали.
Я намагався розібратися з релігійною ситуацією в білоруському православ’ї, це було складно зробити.
– На цю тему я можу дати інтерв’ю, наступного разу поміняємося місцями. Дійсно, білорусам і українцям потрібно більше спілкуватися одне з одним, щоб краще розуміти ситуацію, яка складається у їхньому контексті. І мені дуже приємно, що зараз ми можемо з вами спілкуватися. Нам зараз з очевидних причин дуже складно спілкуватися з українцями. Проєкт «Християни проти війни» співпрацює з різними українськими християнами – вони дають нам інформацію, уточнюють питання щодо якихось людей і процесів. Але проблема в тому, що публічно досить складно комунікувати, є ризик стати об’єктом критики за співпрацю «з представниками країни-агресора».
«Щоб у сучасних умовах створити якийсь вибуховий інформаційний привід, багато не треба»
– Чи є у Софійського Братства набір обмежувачів – з ким можна співпрацювати, з ким не можна; які теми можна порушувати, а які ні? Обмеження, з якими можна внутрішньо не погоджуватися, але які не можна не враховувати з об’єктивних причин?
– Що стосується взаємодії з організаціями, ми, в принципі, відкриті для співпраці.
Наразі ми намагаємося не торкатися якихось контроверсійних політичних тем. Політичні ігри – це не до нас.
Що стосується роботи з медіа, то у нас проблем не виникало, оскільки специфіка нашої діяльності – це досить вузький профіль. Наші заходи чи заяви висвітлюються насамперед у релігійних ЗМІ, наприклад, «Духовний фронт», або РІСУ.
Гострі кути, звісно, всі намагаються обходити. Люди намагаються себе контролювати і фільтрувати, тому що в сучасних умовах, щоб створити якийсь вибуховий інформаційний привід, багато не треба. Достатньо просто «ляпнути» – і понесеться. Я вважаю, що російська агресія навчила фільтрувати набагато більше, ніж було раніше.
«Радикальні люди – вони більш медійні, тому що їх набагато простіше розхапати на цитати»
– Кого ви можете в православних церквах України назвати «чемпіонами єдності», хто в ПЦУ і УПЦ ключові люди, які могли б зробити внесок у єдність православ’я? На кого, як на духовних авторитетів, зараз дивляться люди, які беруть участь у Братстві? На яких ви орієнтуєтеся?
– Як таких я не можу виділити супер-авторитетів, на яких хочеться рівнятися і за якими хочеться йти. Авторитетами можна вважати тих людей, які не підтримують радикальність, тих людей, які входять у становище як однієї церкви, так і іншої, і тих людей, які виступають за м’яке, але ефективне вирішення конфліктних питань. Часто це прості люди, священники, ті, хто щодня відчувають на собі тягар розділення православних українців. Частіше ми бачимо інформаційні сюжети про те, як віряни б’ються між собою, але скільки прикладів того, як миряни чи священники різних церков разом роблять дуже багато для допомоги людям, які постраждали від війни, або допомоги фронту. Вони сьогодні головні герої і лідери.
– Дійсно, я думала також, що радикальним людям простіше бути присутніми у публічному просторі і займати лідерську позицію. Тому що їхня позиція зрозуміла, вони можуть її жорстко артикулювати, особливо в умовах поляризації. А ті, хто намагається долати радикальність, ті просто не чутні на цьому тлі, вони не створюють клікбейт.
– Ви безумовно праві. Радикальні люди – вони більш медійні, тому що їх набагато простіше розхапати на цитати. А тих, хто більше за м’яке, мирне врегулювання, більш плавне, їх не завжди чують. Але до них прислухаються.
«Люди прагнуть більше об’єднатися вірою, а не прихильністю до тієї чи іншої церкви»
– А як ви оцінюєте стан українського суспільства сьогодні? Чи готове суспільство зараз, у 2024 році, влітку, у серпні, намагатися долати поляризацію. Зрозуміло, що ситуація війни передбачає радикалізацію і поляризацію, м’якість у ситуації війни не виглядає такою привабливою як метод вирішення проблем. Наскільки суспільство – хай навіть у якихось його сегментах або маленьких спільнотах – готове приймати більш збалансовані позиції, позиції, спрямовані на діалог?
– Мені здається, тут потрібно враховувати ще й регіональний аспект. Не секрет, що в деяких регіонах та чи інша конфесія є домінуючою. Якщо говорити про Житомирську область, прикордонну, ми межуємо з Білоруссю, з Гомельською областю, у нас наразі існує взаєморозуміння – бачу, як між собою спілкуються парафіяни Української Православної Церкви і Православної Церкви України, останнім часом я не помічав того, що було раніше. Якщо раніше дуже часто, особливо від літніх парафіян, – які самі придумали собі певні канони накшталт «як потрібно себе поводити», норми, правила, – від них досить часто можна було почути слово «розкольник», «відступник», то наразі таких ситуацій трапляються все менше. Люди прагнуть більше об’єднатися вірою, а не прихильністю до тієї чи іншої церкви. Я помітив, що загострення пішло трохи на спад. Не знаю, чим це пояснити, але це так.
– Можливо, просто люди втомилися сваритися?
– Цілком можливо, що люди втомилися. У нас головними борцями за статус своєї церкви є більш літні люди. Молодь більш комунікабельна, більш відкрита до діалогу. У мене є друг, він парафіянин Української Православної Церкви, у нас не виникає жодних конфліктів, ми спілкуємося на рівних. Ні він мені не закидає, що я «розкольник» і «відступник», а я його не звинувачую, що він «посібник Москви», образно кажучи. Тому що і він розуміє, що це не так, і я розумію, що це не так. Навіть на Пасху він прийшов із свого храму, я прийшов зі свого храму, ми один одного привітали.
– Христос воскрес для всіх.
– Саме так.
– Дякую за бесіду!