Софійське Братство – громадська організація

Підтримати

З історії формування чинопослідування Літургії Передосвячених Дарів

Генеза Літургії Передосвячених Дарів

Питання про походження Літургії Передосвячених Дарів є складним 1, оскільки найдавніші свідчення про її існування належать до початку VII століття. Одне з них міститься у «Пасхальній хроніці», де сказано: «У цьому році, за патріарха Константинопольського Сергія, з першого тижня посту, четвертого індикту (615 року), почали співати після “Нехай піднесеться молитва моя” (українські тексти Літургії Передосвячених Дарів, Літургіїї Святителя Василія Великого та Літургії Святителя Іоана Золотоустого подано згідно перекладів Місії “Ставропігія Вселенського Патріархату в Україні” 2 – редакція СБ) під час перенесення Передосвячених Дарів зі скевофілакіона (сховища церковних посудин – окремої будівлі біля храму, де зберігалися святі мощі, священні посудини та звершувалася проскомидія 3 ) на Престол. Після того, як ієрей промовляв “Згідно з даром Христа Твого”, народ одразу починав співати “Нині Сили небесні”…» 4.

У найдавнішому зі збережених рукописів візантійського Євхологія (рукопис Ватиканської бібліотеки Barberini gr. 336, кінець VIII ст.) подано молитви чину Літургії Передосвячених Дарів, однак вони не називаються «Літургією», а лише «Передосвяченими» (Fol. 38V-43V) 5. Богослужіння, подане в цьому Євхології, звершувалося ввечері: «на світильничному ж богослужінні, після читань і “Нехай піднесеться молитва моя”, і “Господи, помилуй”, буває молитва оглашених при [звершенні] Передосвячених» 6.

Під «читаннями» маються на увазі паремії на великопісних вечірнях. Посилене читання Старого Завіту під час великопісних богослужінь було пов’язане з давнім звичаєм підготовки оглашених до прийняття Хрещення у Велику суботу або на Пасху. Єпископи та пресвітери читали оглашеним Святе Письмо і виголошували катехитичні повчання. Про це розповідає Еґерія у своєму «Паломництві»; святитель Іоан Золотоустий також згадує, що огласительні настанови супроводжувалися обрядом запалювання світильників, оскільки ці повчання тривали до вечора 7.

У сучасній практиці цей обряд виражається в тому, що ієрей, вийшовши з вівтаря зі світильником у руках, звертається до народу словами: «Світло Христове світить усім».

Використання цього обряду засвідчене у пам’ятках III-V століть 7. Його походження пов’язане з давньою юдейською (і ширше – середземноморською) благочестивою традицією: під час запалювання вечірніх світильників виголошувалася подяка за світло, послане Всевишнім, щоб люди могли бачити в нічній темряві. У християнській Церкві цей обряд набув нового змісту. Світильник, який вносили до молитовного зібрання, нагадував вірним про присутність серед них Христа, Який назвав Себе «Світлом світу» (Ін. 8:12; 9:5).

Таким чином, «катехитичними» елементами чинопослідування Літургії Передосвячених Дарів можна вважати: повчання оглашенним і тим, хто готувався до Хрещення, що починалися в другій половині дня і тривали до настання вечора; виголошення слів «Світло Христове світить усім» та давній обряд внесення світильника до молитовного зібрання; респонсорне виконання вечірнього («світильничного») 140-го псалма: «Нехай направиться молитва моя…».

До цих елементів було приєднано Причастя, яке стало загальноцерковною практикою 8. У Константинополі це, ймовірно, сталося між 531–536 роками, за правління святого імператора Юстиніана. Там увійшло у звичай часте звершення Літургії Передосвячених Дарів. Так, святий патріарх Никифор Ісповідник приписував звершувати її у середу і п’ятницю протягом усього року (якщо на ці дні не припадає велике свято і не скасовується піст), а також у свято Воздвиження Чесного Хреста Господнього. Під час Великого посту її звершували щодня; вона звершувалася також у Велику п’ятницю.

Згідно з Константинопольським Студійсько-Олексіївським уставом, який діяв на Русі до початку XV століття, ця Літургія звершувалася у середу і п’ятницю сирної седмиці, у всі будні дні Великого посту, у перші три дні Страсної седмиці, а також у Велику п’ятницю.

Питання про авторство чину Літургії Передосвячених Дарів

У богослужбових книгах і популярній літературі нині поширена думка, що автором чину Літургії Передосвячених Дарів був святитель Григорій Двоєслов (тобто «той, що писав діалоги»), папа Римський (початок VII ст.). Однак ця думка не підтверджується ані даними рукописів, ані текстами самого святителя Григорія, ані історичними фактами.

Жоден грецький чи слов’янський рукопис, старший за XVI століття, не називає святителя Григорія автором цього чину. Зазвичай чинопослідування Літургії Передосвячених Дарів у рукописах не підписане жодним іменем. Іноді зустрічаються імена святителя Василія Великого, Епіфанія Кіпрського або Германа Константинопольського. Крім того, у рукописах зберігся ще один чин Літургії Передосвячених Дарів, відмінний від сучасного, який надписаний ім’ям апостола Якова.

У збережених творах самого святителя Григорія – передусім у його Сакраментарії – також немає нічого подібного до візантійського чину Літургії Передосвячених Дарів. Єдина певна паралель – це священнодійство освячення Чаші Передосвяченим Хлібом у Велику п’ятницю. Проте, попри очевидну схожість у цьому елементі, загалом цей чин майже не має нічого спільного з візантійським.

Крім того, Літургія Передосвячених Дарів отримала поширення ще до часу діяльності святителя Григорія.

Разом з тим сам святитель Григорій був видатним літургістом і зробив дуже багато для впорядкування богослужіння Римської Церкви. Його Сакраментарій містить згадку про практику, що існувала в Римі: раз на рік освячувати Чашу через занурення до неї Передосвяченого Хліба.

Ці та деякі інші обставини призвели до того, що після XVI століття ім’я святителя Григорія почали пов’язувати з чином Літургії Передосвячених Дарів. Однак у цьому випадку вказівка на авторство має умовний характер. На відміну від цього, щодо Літургій святителя Василія Великого та святителя Іоана Золотоустого навіть сучасна критична наука дійшла висновку, що обидва святителі справді були авторами анафор тих літургій, які носять їхні імена.

Дні звершення Літургії Передосвячених Дарів

Дні звершення Літургії Передосвячених Дарів однаково визначені як у сучасних, так і в дониконівських Типіконах, а також у грецькому Ієратиконі.

Це середа і п’ятниця протягом Великого посту, а також понеділок, вівторок і четвер, якщо на ці дні припадають полієлейні свята: 1-е і 2-е Обретення глави Іоана Предтечі (24 лютого), 40 мучеників Севастійських (9 березня), храмове свято.

Крім того, Літургія Передосвячених Дарів звершується у четвер 5-го тижня Великого посту (так званий «четвер Великого канону») і у перші три дні Страсного тижня 9.

За словами протоієрея К. Нікольського, у XIX столітті в Києво-Печерській лаврі Літургія Передосвячених Дарів служилася протягом усього Великого посту, крім понеділка і вівторка першого тижня 10.

Форма викладу чину Літургії Передосвячених Дарів у різних Служебниках

Структура викладу чинопослідування Літургії Передосвячених Дарів у різних Служебниках є неоднаковою.

Так, у російських виданнях Служебника з кінця XVII століття її чин подається у трьох розділах: «Чин Божественної Літургії Передосвячених», «Пояснення про деякі виправлення у звершенні Передосвяченої Літургії» і власне «Божественна Літургія Передосвячених Дарів» 11.

    У грецькому Ієратиконі також є дві вступні глави перед самим чинопослідуванням, але їхній зміст лише частково збігається з тим, що міститься в російському Служебнику.

    Наприклад, настанови щодо освячення Агнця на повній Літургії і пов’язані з цим зміни відповідають початку нашої першої глави про Літургію Передосвячених Дарів («Чин Божественних Літургій Передосвячених»).

    Водночас у грецькому Ієратиконі немає відповідника статті «Пояснення про деякі виправлення…», яка міститься у російському Служебнику.

    Її немає і в російських Служебниках, виданих у Москві за патріарха Філарета (1623 р.) та за патріарха Йосифа (1646 р.).

    У цих виданнях перед самим чинопослідуванням Передосвяченої служби подано главу: «Устав про святі й божественні Агнці, що звершується в неділі святого і Великого посту» (відповідно арк. 190 і 226).

    Водночас у деяких виданнях грецького Служебника «поспіль» подаються, з невеликими змінами, ті самі настанови, які в російському Служебнику зібрані в розділі «Пояснення…».

    Стаття «Пояснення про деякі виправлення у звершенні Передосвяченої Літургії»

    Це «Пояснення…» було внесене до Служебника за патріарха Іоакима у 1676 році справщиком Чудового монастиря – «чесним іноком» Євфимієм. Євфимій створив його на основі статті з Требника (Київ, 1646 р.) митрополита Київського Петра Могили, яку митрополит Петро озаглавив: «Про деякі виправлення у звершенні Передосвяченої служби» (арк. 253). За словами Б. І. Сове, це було зроблено митрополитом «під тиском латинських і уніатських полемістів (П. Аркудія і К. Саковича)» 12.

    Приписи, подані в «Поясненні…», невідомі ні російським Служебникам, виданим до 1676 року, ні грецькому Ієратиконові, і фактично присвячені проблемі тлумачення деяких священнодійств Літургії Передосвячених Дарів. Так, «Пояснення…» забороняє диякону або священнику, який має споживати Передосвячені Дари, пити зі святого потира відразу після причастя Тіла Христового. Ця заборона пояснюється тим, що «хоч і освячене є вино через вкладення частки, але воно не пресуществляється в Божественну Кров, бо над ним тут не читаються слова освячення, як це буває на Літургіях Василія Великого і Іоана Золотоустого» 13.

    Отже, і святитель Петро Могила, і Євфимій ведуть певну полеміку з відсутнім опонентом. Суть цієї суперечки полягає у питанні про зміст святого Потира після вкладення в нього частки освяченого Агнця – Тіла Христового. Оскільки ці суперечки мають виразно богословський характер, а технічна, обрядова сторона звершення богослужіння залежить від способу їх вирішення, то ті моменти служби, які відзначені в «Поясненні…», заслуговують на особливу увагу. Оскільки основою «Пояснення…» є згадана вище стаття Требника Петра Могили, необхідно розглянути причину її появи у цьому відомому творі знаменитого митрополита.

    У київському виданні Служебника 1639 року, підготовленому митрополитом Петром Могилою, помітний певний нахил у бік західного вчення про Євхаристію. Хоча тут, відповідно до загальносхідної практики, вказано благословляти Дари під час епіклези, установчі слова (Institutio) анафори супроводжуються таким коментарем: «Тоді ж ієрей, схиливши голову з умилінням і всякою увагою, роздумуючи про те, що святий хліб має перетворитися на Тіло розп’ятого Христа, Бога нашого, приєднуючи до цього і свою волю (це слово – аналог латинського поняття intentio, необхідної умови звершення таїнства у середньовічному католицькому богослов’ї Таїнств. – С. В.), піднімає правицю, склавши персти, як для благословення, і, дивлячись на святий хліб, показує над ним і благословляючи його виголошує: «Прийміть, їжте, це є Тіло Моє…». Чашу тут наказано благословляти під час виголошення слів: «Пийте з неї всі…». Подібні коментарі містяться і в Требнику 1646 року.

    Підпорядкування України Московській державі спричинило розвиток активних зв’язків між Москвою і Києвом у різних сферах, зокрема й у галузі богослов’я. Київські вчені та монахи знайшли в Москві сприятливий ґрунт для своєї діяльності. Ієромонах Єпіфаній Славинецький, згодом його учень по Київській академії Євфимій та Іван Озеров отримали посади справщиків на Печатному дворі, причому Євфимій невдовзі став провідним справщиком.

    Виховані у традиції схоластичного богослов’я українці неминуче мали зіткнутися в Москві з місцевою консервативною традицією. «Була неминучою колізія двох богослов’їв, і точкою їхнього зіткнення стало вчення про таїнство Євхаристії, навколо якого формувалося саме схоластичне богослов’я» 14.

    Серед головних джерел, які використовувалися в Москві під час виправлення Служебника, були київські видання – наприклад, Служебник 1604 року, виданий єпископом Гедеоном Балабаном. «Колізія двох богослов’їв», яка проявилася під час цієї роботи, стосувалася не лише повної Літургії, але й Літургії Передосвячених Дарів, у якій остаточне слово було сказане в «Поясненні про деякі виправлення…» 1676 року.

    Ця глава Служебника стосується звершення Великого входу та причастя священнослужителів. У ній зазначено: «Належить знати, що на Літургіях Передосвячених Дарів, під час співу “Нині Сили небесні…”, священник і диякон відходять до жертовника. І взявши священник возду́х, кладе його на плече диякона; святий же дискос із Божественними Тайнами бере правицею і ставить на голову свою, а потир з вином, взявши в ліву руку, несе перед грудьми. Диякон же з кадильницею лише йде попереду і часто кадить; ідучи ж нічого не промовляють» 15.

    Після роздроблення Агнця священник «вкладає частку в потир, нічого не промовляючи… І коли приходить диякон, робить благоговійний поклон, просячи прощення, і говорить: “…Подай мені, владико, Чесне і Святе Тіло і Кров Господа і Бога і Спаса нашого Ісуса Христа”. Священник же, взявши одну частку Святих Таїн, дає диякону, промовляючи: “Ім’я, священнодиякону, подається Чесне і Святе і Пречисте Тіло і Кров Господа і Бога і Спаса нашого Ісуса Христа…”» 16.

    Так само причащається і священник: «Святих Таїн зі страхом і всяким утвердженням. Потім священник бере губку, витирає руки, промовляючи: “Слава Тобі, Боже” (тричі). І поцілувавши губку, кладе її на місце. Потім бере святий потир з покровцем обома руками і п’є з нього, нічого не промовляючи; після цього устами витирає святий потир покровцем, який у руках, і ставить його на святу Трапезу… Диякон же тоді з чаші не п’є, але після завершення Літургії і споживання Святих Таїн» 17.

    Така форма причастя священнослужителів пояснюється тим, що «хоч і освячене є вино через вкладення частки, але воно не пресуществляється в Божественну Кров, бо над ним тут не читаються слова освячення, як це буває на Літургіях Василія Великого і Іоана Золотоустого» 18.

    Сучасна російська практика забороняє причащати немовлят на Літургії Передосвячених Дарів 19. Літургісти минулого століття пояснювали це тим, що «у Чаші знаходиться вино, не пресуществлене в Кров Христову» 20.

    Причастя на Літургії Передосвячених Дарів. Питання про Чашу на Передосвяченій Літургії

    У Ієратиконі, як і в Служебниках дониконівського друку, порядок причастя священнослужителів нічим не відрізняється від причастя на повній Літургії. Причому вкладення частки ІС у потир і вливання теплоти супроводжується тими самими словами диякона і священника, що й на Літургії Іоана Золотоустого та Василія Великого (варіант слів російського Служебника: «Повнота Духа Святого») 21.

    У московських Служебниках 1623 і 1646 років про виголошення слів «Повнота Духа Святого…» і «Благословенна теплота святих Твоїх…» прямо не сказано: священник «роздробляє Агнця за звичаєм, промовляючи: “Роздробляється і розділяється…” і чашу наповнює, а диякон вливає теплоту у святий потир» 22. Однак це мається на увазі, оскільки священнослужителі «після цього творять поклони, прощення і причащаються Пречистих Таїн за послідуванням служби Іоанової» 22. Причастя, а отже і роздроблення Агнця «за послідуванням служби Іоана Золотоустого», приписують і московський Типікон («Око церковне») 1641 року (арк. 957 зв.), і Ієратикон 21.

    Звичай звершувати причастя священнослужителів на Літургії Передосвячених Дарів так само, як і на повній Літургії, зберігався в Південно-Західній Русі майже до середини XVII століття. Сам Петро Могила у Служебнику вказував причастя священнослужителів на Літургії Передосвячених Дарів за чином Літургії Золотоустого, з тією лише різницею, що пиття з чаші належало не триразове, а одноразове. У православних греків, за свідченням професора М. Д. Успенського, одноразове пиття допускається і на повній Літургії.

    Лише в Требнику Петра Могили у статті «Про деякі виправлення у звершенні Передосвяченої служби», при збереженні в чині реплік під час наповнення чаші і вливання теплоти та за відсутності заборони диякону пити з чаші, з’являється фраза, останні слова якої звучать занадто різко: «Коли ж п’єш із чаші або подаєш диякону, нічого не говори: бо там просте є вино, а не Владичня Кров, лише задля церемоніального звичаю вживається, замість полоскання вуст» (арк. 253).

    Таким чином, вказівки Ієратикона і давньоруських богослужбових книг свідчать, що вміст святого потира на Літургії Передосвячених Дарів після занурення в нього частки Передосвяченого Агнця вважався Кров’ю Христовою, а не вином, хоч і освяченим. Однак сучасна грецька практика не дає остаточної відповіді на це питання, оскільки професор М. Д. Успенський вказував, що в одному з видань грецького Євхологія є настанови, які збігаються з нашим «Поясненням…» і, отже, відрізняються від вказівок Ієратикона. Проте з повною певністю стверджувати на підставі згаданого професором видання, що в святому потирі перебуває не Кров Христова, а освячене вино, не можна 23.

    Іншими словами, навіть у грецькій практиці відображається подвійність у розумінні сутності вмісту потира. Це й призводить до неможливості з цілковитою певністю дати позитивну відповідь на поставлене питання на користь того чи іншого рішення.

    На думку професора М. Д. Успенського 24, історичні свідчення виразно суперечать практиці російських видань Служебника кінця XVII–XX століть: «Грецька практика причастя на Літургії Передосвячених Дарів за чином Літургії Іоана Золотоустого, тобто як із чаші Святої Крові, простежується вглиб історії богослужіння більш ніж на тисячолітню давність» 25.

    Професор наводить свідчення одного з константинопольських патріархів XI століття (ім’я невідоме) у посланні до якогось Павла, де патріарх пише про Літургію Передосвячених Дарів так: «В останню неділю сирної седмиці, при звершенні повної Літургії, святі хліби приготовляються не у звичайній, а в більшій кількості. Після причастя вони зберігаються до п’ятниці в особливому ковчезі, причому свята Кров не вливається в них, бо в пісні дні щоденно при звершенні Передосвяченої Літургії приготовляється і освячується Чаша, в яку вкладається раніше освячений Хліб, який возноситься і преломлюється. І яка потреба домішувати святу Кров до Божественного Хліба? Бо Передосвячена Літургія звершується лише заради освячення Чаші» 25.

    Далі патріарх пояснює, що святий Агнець, напоєний Кров’ю, призначається для домашнього причастя пустельників, які не бажають переривати затвор, а також для напуття хворих. Для останньої мети запасні Святі Дари залишаються після кожної повної Літургії і зберігаються лише до наступного ранку; невикористані мають бути спожиті натщесерце чистим отроком; у Чотиридесятницю, з огляду на рідкість повної Літургії, запас Святих Дарів робиться на довший термін.

    Інше свідчення належить студійському монахові Никиті Стифату (XI ст.): «За нашим переданням ми служимо повну Літургію (у Чотиридесятницю) у суботи й неділі в третю годину, коли Святий Дух зійшов на апостолів; тоді, звершуючи приношення, освячуємо Дари, з яких зберігаємо достатню кількість на цілу седмицю; у дев’яту годину, завершивши все богослужіння, на закінчення вечірні ми, ієреї з дияконами, звершуємо вхід лише з кадилом, і після читання пророків, звершивши встановлені Василієм Великим молитви, перенісши з предложения Дари, помолившись над ними, додавши до цього ще передану нам Господом молитву, ми возносимо Хліб, говорячи: “Передосвячені Святині – святим”, потім, звершивши з’єднання, причащаємося» 25.

    Слова «звершивши з’єднання» отримують пояснення у Типіконі Великої Церкви (X ст.), де в чинопослідуванні Літургії Передосвячених Дарів сказано, що «при з’єднанні ж (тобто коли настане час для цього священнодійства) один зі священників, увійшовши до скевофілакіону, вкладає частки в потири. Слідом за ним і головний іподиякон вливає вино і теплоту, кажучи: “Благослови, владико”, а священник говорить: “З’єднання Святого Духа”» 25.

    Ці свідчення про Передосвячену Літургію доповнює «Звістка цареві» патріарха Константинопольського Михаїла (1143–1146): «У кожну неділю з присвячених у нас для посту чесних днів… освячуються передосвячені хліби… До цих хлібів, які визнаються і справді є самим животворящим Тілом Господа і Бога і Спаса нашого Ісуса Христа, не вливається жодної краплі Божественної Крові, і вони так відкладаються без окроплення святою Кров’ю. У кожен із пісних днів, коли не звершується повна Літургія, вони переносяться з місця предложення на святу трапезу у вівтарі, і над ними не виголошується жодна з таємничих і освячувальних молитов… Під час святого причастя, трохи раніше його звершення, диякони торкаються поставлених на престолі святих чаш… і після того, як священник відповість: “Благословен Бог наш завжди”, – вкладається передосвячений і раніше звершений святий Хліб у таємничу Чашу, і вино, що міститься в ній, прелагається в святу Кров Господню і визнається таким, що прелагається» 26.

    Таким чином, практика Константинопольської Церкви прояснює, що в X–XI століттях – у момент прийняття Руссю християнства – існувало два види Передосвячених Дарів: одні не напоювалися святою Кров’ю і призначалися для Передосвячених Літургій; інші – напоювалися, оскільки призначалися для домашнього причастя пустельників і хворих. Над Чашею з вином на Літургії Передосвячених Дарів не читалися жодні «освячувальні молитви», і вино визнавалося таким, що прелагається в Кров Господню через з’єднання з Тілом, бо мета Передосвяченої Літургії полягає в тому, що вона «звершується лише заради освячення Чаші».

    В Антіохійській Церкві, звідки, ймовірно, Літургія Передосвячених Дарів прийшла до Константинополя, існувала й інша практика, що виникла під впливом монофізитського патріарха Севира, який склав особливу молитву «освячення потира». Як вважають дослідники, це було зумовлено тим, що традиція самопричащення одним лише Хлібом (у часи гонінь) у наступну епоху стала загальноцерковною і робила можливим вживання при цьому також і чаші. Останнє поставило проблему освячення Чаші, яку Севир спробував вирішити складанням особливої молитви; пропонувалися й інші рішення. Наприклад, в одному з правил Якова Едеського (†708) сказано, що «пустельницькі священники мають право освячувати чашу для себе і для народу: звершуючий літургію виголошує вголос лише звичайні молитви, всі або частково, або надихається присутніми, або має право зберігати мовчання».

    Інше правило говорить: «Маємо право освятити потир, якщо маємо освячений Хліб» 27.

    Обидва ці правила були відомі в Антіохії. Підсумовуючи антиохійську богослужбову практику, можна сказати, що сирійські монофізити вважали можливим для освячення чаші: виголосити звичайні євхаристійні молитви (хоча б і частково), або мовчазно споглядати звершуване таїнство, або занурити частки освяченого Хліба в потир. Саме останню традицію і запозичив Константинополь 28.

    З кінця XII століття в Константинополі почали опускати в Чашу частку святого Тіла, напоєну Кров’ю. Професор М. Д. Успенський пояснює це так: «Така практика виникла у зв’язку з широким уживанням запасних Дарів, якими причащали не тільки хворих, але й тих, хто приєднувався до Православної Церкви з єресей, тих, хто вступав у шлюб, коронованих імператорів і навіть чиновників, яких поставляли на високі державні посади, і, нарешті, тих із народу, хто постив до вечора, але через якісь життєві обставини запізнився на Передосвячену Літургію» 26.

    Лев Алляцій наводить думку, можливо, Іоана Китрського (початок XIII ст.) про порівняльну правильність обох практик приготування Передосвячених Дарів – як з напоєнням святою Кров’ю, так і без нього: «Одні ієреї, збираючись зберігати Передосвячені Дари, помазують їх за допомогою лжиці Кров’ю Господньою і в такому вигляді бережуть їх; інші ж нічого подібного не роблять… ні ті, ні інші не відхиляються від правильності. Бо одні, щоб зберегти певний залишок передосвяченого і невидимо преложеного в Кров, роблять це через помазання хлібів; інші ж, вважаючи, що вже преложеного в Тіло Христове хліба досить, щоб перетворити вино, яке вливається разом із ним під час причастя, у Кров і подавати освячення тим, хто причащається, нічого подібного не роблять, але задовольняються зберіганням самих лише передосвячених хлібів» 29.

    Отже, вважалося рівноцінним уживання Агнця як уже напоєного святою Кров’ю, так і ненапоєного. Проте автор віддавав перевагу другому способу, тому що «у Великій Церкві ми бачимо, що дотримуються другого звичаю» 30.

    У XV столітті загальновизнаною була практика причастя Агнцем, напоєним святою Кров’ю, але вміст Чаші, як і раніше, вважався таким, що прелагається в Кров Христову через з’єднання вина з опущеною до неї часткою Агнця. Про це блаженний Симеон Солунський писав: «…Передосвячені Святійші Дари не отримують нічого від долучених до них молитов, бо це Дари звершені… У священний потир, без читання відомої молитви, вливається вино і вода, щоб після розчинення в них Божественного Хліба і Крові, якою він уже напоєний за чином Літургії, ці речовини в потирі своїм причастям освятилися і щоб священник, за чином Літургії, міг причаститися і від хліба, і від чаші… Бажаючи когось причастити Таїн без Літургії, ми причащаємо так: беремо частку збереженого для такого випадку хліба і вкладаємо її у вино з водою, а часто користуємося й одним сухим Животворящим Хлібом, як з’єднаним із Кров’ю. Тут же, на Літургії Передосвячених Дарів, це робиться для виконання уставу причастя, як сказано, і для того, щоб можна було причастити більше осіб, якщо потрібно. Отже, те, що перебуває на Передосвяченій Літургії в потирі, освячується не призиванням і запечатанням Святого Духа, а причастям і з’єднанням із Животворящим Хлібом, який воістину є Тілом Христовим у з’єднанні з Кров’ю» 31.

    Учення про освячення «через з’єднання», властиве візантійському літургійному богослов’ю, не відкидалося й іншими традиціями 32.

    Висновок

    Розглянувши основні відмінності у практиці звершення Літургії Передосвячених Дарів у різні історичні епохи, слід пам’ятати, що, попри всі ці розбіжності, її внутрішній зміст, духовна цінність і догматичне значення залишаються незмінними. Вона є свідченням Церкви про Боговтілення і про єдину Особу Богочоловіка, про «незлитне, незмінне, нероздільне, нерозлучне» поєднання Божественної і людської природ у Його Іпостасі, що, зокрема, виявляється у властивостях Євхаристійного Хліба.

    Літургія Передосвячених Дарів, окрім свого сакраментального значення, і нині є вираженням віри Церкви та Її ставлення до будь-якого раціоналізму в розумінні таїнства Євхаристії.

    За матеріалами праць:

    Карабінов І. Свята Чаша на Літургії Передосвячених Дарів. Петроград, 1915;

    Успенський М. Д. Колізія двох богослов’їв у виправленні російських богослужбових книг у XVII столітті // Богословські праці. Москва, 1975. № 13;

    Успенський М. Д. До питання про походження Літургії Передосвячених Дарів // Журнал Московської Патріархії. Москва, 1976. № 2;

    Ванюков С. Чин Літургії Передосвячених Дарів. Дослідження друкованих видань // Богословський збірник ПСТБІ. № 8. Москва, 2001;

    Желтов М. С. До питання про авторство Літургії Передосвячених Дарів // Матеріали Щорічної богословської конференції ПСТБІ. Москва, 2003.

    Джерело: kiev-orthodox.org

    1. Успенський М. Д. До питання про походження Літургії Передосвячених Дарів // Журнал Московської Патріархії. Москва, 1976. № 2. С. 71.[↩]
    2. https://www.stavropigiainua.org/epub-%d0%bf%d1%83%d0%b1%d0%bb%d1%96%d0%ba%d0%b0%d1%86%d1%96%d1%97/[↩]
    3. Див.: Taft R. F. The Great Entrance: A History of the Transfer of Gifts and Other Preanaphoral Rites of the Liturgy of St. John Chrysostom. Rome, 1978. (OCA; 200). P. 185-191.[↩]
    4. Chronicon Paschale // PG. T. 92. Col. 989.[↩]
    5. Див. видання рукопису: Parent! S., Velkovska E. L’Eucologio Barberini 336. Roma, 1995. (Bibliotheca “Ephemerides Liturgicae”, “Subsidia”. 80). P. 42-48.[↩]
    6. Див. видання рукопису: Parent! S., Velkovska E. L’Eucologio Barberini 336. Roma, 1995. (Bibliotheca “Ephemerides Liturgicae”, “Subsidia”. 80). P. 42[↩]
    7. Успенський М. Д. До питання про походження Літургії Передосвячених Дарів // Журнал Московської Патріархії. Москва, 1976. № 2. С. 73.[↩][↩]
    8. Історичні дані дозволяють вважати Севира Антіохійського одним із поширювачів цієї практики.[↩]
    9. Ієратикон. Афіни, 1995. С. 200 (грец.).[↩]
    10. Протоієрей К. Нікольський. Посібник до вивчення уставу богослужіння Православної Церкви. Санкт-Петербург, 1907. С. 458.
      Традиція Києво-Печерської лаври звершувати Передосвячену службу у будні дні Великого посту щоденно, без сумніву, збереглася з часу панування Студійського уставу. Проте ця традиція тлумачилася в контексті Єрусалимського уставу: Літургію Передосвячених Дарів звершували щодня лише в Печерах, при цьому щоденно співали в Печерах полієлей на честь одного зі святих, похованих у Печерах.[↩]
    11. Служебник. Т. 1–2. Москва, 1991. Т. 2. С. 419, 427, 431.[↩]
    12. Сове Б. І. Проблема виправлення богослужбових книг у Росії в XIX–XX століттях // Богословські праці. Москва, 1970. № 5. С. 26.
      Див. також: Карабінов І. Свята Чаша на Літургії Передосвячених Дарів. Петроград, 1915.[↩]
    13. Служебник. Т. 1–2. Москва, 1991. Т. 2. С. 430.[↩]
    14. Успенський М. Д. Колізія двох богослов’їв у виправленні російських богослужбових книг у XVII столітті // Богословські праці. Москва, 1975. № 13. С. 154.[↩]
    15. Служебник. Т. 1–2. Москва, 1991. Т. 2. С. 427.[↩]
    16. Служебник. Т. 1–2. Москва, 1991. Т. 2. С. 428.[↩]
    17. Служебник. Т. 1–2. Москва, 1991. Т. 2. С. 429–430.[↩]
    18. Служебник. Т. 1-2. Москва, 1991. Т. 2. С. 429-430.[↩]
    19. Булгаков С. В. Настільна книга священно-церковнослужителя. Т. 1-2. Москва, 1993. Т. 2. С. 289.[↩]
    20. Булгаков С. В. Настільна книга священно-церковнослужителя. Т. 1–2. Москва, 1993. Т. 2. С. 1129.[↩]
    21. Ієратикон. Афіни, 1995. С. 218 (грец.).[↩][↩]
    22. Служебник. Москва, 1623. Арк. 209.[↩][↩]
    23. Успенський М. Д. До питання про походження Літургії Передосвячених Дарів // Журнал Московської Патріархії. Москва, 1976. № 2.[↩]
    24. Який фактично повторює висновки та аргументацію згаданої праці І. Карабінова.[↩]
    25. Успенський М. Д. Колізія двох богослов’їв у виправленні російських богослужбових книг у XVII столітті // Богословські праці. Москва, 1975. № 13. С. 157.[↩][↩][↩][↩]
    26. Успенський М. Д. Колізія двох богослов’їв у виправленні російських богослужбових книг у XVII столітті // Богословські праці. Москва, 1975. № 13. С. 158.[↩][↩]
    27. Успенський М. Д. До питання про походження Літургії Передосвячених Дарів // Журнал Московської Патріархії. Москва, 1976. № 2. С. 75.[↩]
    28. Див.: Andrieu M. Immixtio et consecratio: La consecration par contact dans les documents liturgiques du moyen age. Paris, 1924 (Université de Strasbourg, Bibliothèque de l’Institut de droit canonique).[↩]
    29. Успенський М. Д. Колізія двох богослов’їв у виправленні російських богослужбових книг у XVII столітті // Богословські праці. Москва, 1975. № 13. С. 159[↩]
    30. Успенський М. Д. Колізія двох богослов’їв у виправленні російських богослужбових книг у XVII столітті // Богословські праці. Москва, 1975. № 13. С. 159.[↩]
    31. Symeonis Thessalonicensis Responsa ad Gabrielem Pentapolitanum. Quaestio 57 // PG. T. 155. Col. 909.[↩]
    32. Див.: Andrieu. Op. cit.[↩]
    Переглядів: 170
    • Поділитись:
    Прокрутка до верху