Ваша Високоповажносте, Голово Сейму Литовської Республіки,
Ваша Високопреосвященство, митрополите Білоцерківський Євстратію,
Всечесні отці,
Шановні представники академічної спільноти,
Пані та панове,
Дорогі друзі,
Місто Вільнюс має пам’ять щільнішу, ніж це дозволяє звичайний історичний наратив, пам’ять, що виходить за межі зручного осмислення у форматі доповіді. Це місто, яке історично пережило завоювання та імперії, неодноразово перекреслені мапи й нав’язані ідентичності. Цей досвід – досвід місця, що безпосередньо переживає насильницьке підкорення – надає нашій темі особливої ваги, яку академічна мова часто схильна послаблювати.
У центрі нашої теми, без сумніву, стоїть передусім людське питання. За холодними юридичними словами «юрисдикція» та «канонічні зміни» пульсує людська драма – прагнення до інтеграції, пошук істинного значення церковної належності та визначення своєї духовної батьківщини. Ці питання не архівуються – вони живуть у народі, тривожать сумління, розділяють родини та потрясають цілі спільноти. Церква в Україні в останні десятиліття переживає цю реальність майже нестерпно.
Людська трагедія, яку містить ця проблема, має стати вихідною точкою нашого осмислення. Стає очевидним, що священні канони й соборні тексти насамперед покликані служити людині. Я говорю про це з особливою наполегливістю: кожна зміна юрисдикції є водночас юридичною категорією та духовною подією, і ця подвійна природа робить будь-які спрощення небезпечними.
Розглядати її лише як юридичне питання означає стерилізувати зміст і втратити здатність торкнутися глибшої суті. Розглядати ж її тільки як духовне явище означає ризикувати абстрактною побожністю без практичних наслідків. Бажаною залишається органічна й гармонійна єдність обох вимірів.
Історія Православної Церкви в Україні, мабуть, є найхарактернішим прикладом такого переплетення. Три розколи, розсіяні впродовж століть, створили надзвичайно складну ситуацію, що не піддається спрощеним схемам. Усі дороги, як ми знаємо, зрештою ведуть до Нового Риму – Константинополя, де знаходиться й канонічне джерело цих Церков. Цей зв’язок – духовний, канонічний та історичний – залишається живим, попри адміністративні рішення чи політичні доцільності.
Саме тут полягає справжня складність. Церква, часто вибірково керуючи своєю історичною пам’яттю, демонструє парадокс: ті самі канонічні тексти, що покликані гарантувати християнську свободу, інколи ставали інструментами контролю. Географія історично ототожнювалася з богослов’ям, межі єпископських територій набували ваги догматів, а люди залишалися затиснутими між претензіями, що перевищували їхні власні можливості.
Наша присутність у Вільнюсі має глибоку символіку. Литва після десятиліть окупації здобула свободу дорогою ціною, добре знаючи, що нічого не дається без боротьби. Подібно і церковна свобода народжується через страждання, конфлікти, а подекуди й кров. Усвідомлення цієї ціни є необхідною відправною точкою нашої розмови.
Я не маю простих відповідей – і, відверто кажучи, сумніваюся, що вони існують. Я лише поділяю тривогу кожного, хто дивиться на церковні справи поза спокусою партійних позицій. Якщо ця тривога стане спільною, можливо, ми наблизимося до істини. Бо, зрештою, усвідомлення, що ми маємо Первосвященика, «Який може співчувати нашим немочам» (Євр. 4:15), є фундаментальним свідченням того, що Церква існує у світі, щоб страждати разом із людиною, нести її тягар і полегшувати його.
Часто в різних дискусіях про Православну Церкву – особливо серед тих, хто погано розуміє її внутрішню логіку, – циркулює термін «візантизм». Багато хто використовує його як пряме звинувачення, як зневажливий коментар щодо чогось непрозорого, складного або занепадницького. Однак розуміння нинішньої ситуації всередині православ’я – юрисдикційних суперечок, канонічних взаємних претензій і складної комунікації – вимагає повернення до наших візантійських коренів, що й досі залишаються надзвичайно потужними.
Константинополь, як Новий Рим, був ключовим місцем формування ментальної моделі взаємин Церкви й держави, природи влади та організаційної структури релігійної спільноти. Переплетення Церкви і політики було настільки цілісним і глибоким, що для візантійців будь-яке розрізнення здавалося позбавленим сенсу, адже йшлося про єдиний організм. Це переплетення, глибоко закарбоване в канонічному праві, продовжує впливати й сьогодні – інколи творчо, а інколи виснажливо або навіть болісно для сумління вірних.
Із історії Вселенських Соборів особливого значення набувають три священні канони: 6-й канон І Вселенського Собору (Нікея), 3-й канон ІІ Вселенського Собору (Константинополь) і 28-й канон IV Вселенського Собору (Халкідон). Саме вони поступово утвердили першорядну роль Константинополя як Матері-Церкви та регулятивного авторитету для всього православного світу. Цей історико-канонічний погляд у минуле є абсолютно необхідним, оскільки він надає точного змісту сучасним церковним подіям.
Особливо промовистим залишається 28-й канон Халкідону, який надає Новому Риму – Константинополю – «рівні привілеї» зі Старим Римом, визначаючи за ним центральну роль в управлінні церковними справами Сходу та у заснуванні нових автокефальних Церков. Важливість цього канонічного положення є визначальною для українського випадку. Саме на цей канон спирався Вселенський Патріархат у 2018 році, коли визнавав незалежність Церкви України та скасовував давні анафеми. Рішення, без сумніву, величезних наслідків, яке потребує серйозної канонічної глибини для його належної оцінки.
Тут, однак, постає критично важливе питання: що є справжнім змістом «канонічного порядку»? Чи може система канонів, народжена в радикально інших історичних умовах, застосовуватися сьогодні механічно – без урахування історичного розвитку і самої людини? Вселенські Собори скликалися і законодавчо діяли з єдиною метою – служіння істині, спасінню та єдності церковного Тіла. Отже, священні канони є історичним вираженням саме цього наміру і нерозривно з ним пов’язані.
Такий підхід відображає автентичне, традиційне розуміння канонічного права: канон встановлюється, щоб лікувати, безпечно вести людину до Царства Божого та оберігати життя спільноти. На жаль, цей глибокий богословський вимір часто ігнорується, коли вся дискусія потрапляє в пастку стерильного легалізму.
Євхаристійна еклезіологія справедливо ставить єпископа в центр місцевої спільноти як живий образ Христа. У такій перспективі єпископство переживається насамперед як служіння богословське, спільнотне й екзистенційне, а не просто як адміністративна влада світського типу. Ця глибока, онтологічна взаємозалежність між єпископом і народом Божим є сильним протиотрутою від спокуси церковної самодостатності та манії влади.
Водночас історична реальність показує й інший, менш привабливий бік: відсутність абсолютно чітких процедур часто залишає поле відкритим для найгостріших протистоянь і безвиході. Зокрема, нездатність візантійської ментальності строго встановити ясні канонічні процедури щодо заснування нових автокефальних Церков залишила нам надзвичайно складну спадщину, яку Україна сьогодні змушена переживати найвищою людською ціною.
Ключове питання тут можна сформулювати так: чи служить і чи підтримує канонічний порядок життя, чи, навпаки, обмежує і душить його? На теоретичному рівні відповідь здається очевидною, але в щоденній практиці наявна прірва глибоко поранила церковні спільноти і справді відштовхнула багатьох молодих людей, які цілком зрозуміло відвертаються від стерильних юрисдикційних суперечок і чвар.
Без сумніву, наше візантійське минуле є невичерпним багатством. Але воно потребує сьогодні критичного й абсолютно чесного прочитання – без ідеологічних прикрас або, навпаки, легких і афористичних засуджень. Саме через таку оптику стає можливим сутнісне розуміння різноманітних юрисдикційних змін і глибше усвідомлення відповідальності того, хто є активним членом Тіла Церкви та діє в людській історії.
1054 рік – дата, яку знає кожен християнин – Сходу чи Заходу – навіть якщо лише поверхнево. Це трагічний момент Великого розколу, остаточного розриву між Римом і Константинополем, який залишається відкритою раною навіть через дев’ять століть. Цей добре відомий розкол є, по суті, історичною відправною точкою довгої низки подій, що безпосередньо й особливо стосуються України.
Церковна історія цієї країни, можна сказати, організована довкола трьох великих розривів, кожен із яких має власну вагу та свою окрему людську трагедію. Події 1054 року неминуче підштовхнули східне християнство до творення національних і локальних Церков, тісно пов’язаних із державами, що постали. Безсумнівно, локальність Церкви є богословськи легітимною і євангельськи гарантованою умовою. Однак проблема небезпечно зросла тоді, коли принцип локальності поступово перетворився на національну ексклюзивність: межі єпископій почали ототожнюватися з державними кордонами, а відповідна національна ідентичність почала диктувати й визначати церковне.
На слов’янських територіях сучасної України ця етнофілетична плутанина породила новий болісний розрив. 1596 року так званий Берестейський собор – глибоко політичний за своєю суттю та спрямуванням – призвів до створення так званої Греко-католицької Церкви: спільноти, яка зберегла літургійний тип східної традиції, але водночас прийняла папський примат. Деякі історики поспішно називають це «малим розколом». Але для людей, які тоді пережили й досі переживають його наслідки, вони виявилися величезними. Цілі громади були насильницьки розділені, родини опинялися по різні боки ворожих таборів, а святині перетворювалися на предмет жорстких і тривалих суперечок та претензій.
Третій розрив стався у 2018–2019 роках, офіційно закріпивши ситуацію, що визрівала десятиліттями. Російська Церква розірвала євхаристійне спілкування з Фанаром, поставивши інші Православні Церкви перед болісною дилемою: Константинополь чи Москва? Це – рана на тілі Церкви. За дипломатичною термінологією стоїть питання, кому врешті належить Церква, – а це по суті питання душі.
Ми знаємо: вірні в Києві чи у Львові, які щонеділі йдуть до храму, несуть туди свій особистий біль і людську потребу, а не канони Халкідону. Інституції часто довільно обходяться з цією людською потребою, завдаючи удару церковному тілу так, що канонічна наука і дипломатія не здатні його зцілити.
Пекучим залишається й питання власності – храмів і монастирів, зокрема двох лавр. Києво-Печерська лавра перетворюється на осередок сумних конфліктів. Там апеляція до «канону» звучить далекою, а інколи майже образливою. Три розколи залишаються живими ранами, що кровоточать, і ані соборні рішення, ані адміністративні зміни мап не зцілюють їх. Зцілення вимагає насамперед покаяння й готовності брати відповідальність на себе, а не перекладати її виключно на «інший бік». Саме тут і полягають труднощі.
Покаяння – це внутрішній процес, а не політична стратегія чи соборне послання. Ці три розколи показують, що Церква може століттями страждати від ран, на які не наважується подивитися прямо. Без сумніву, правда про власні помилки коштує дорого і рідко обіцяє почесті та славу. «Блаженні миротворці, бо вони синами Божими назвуться» (Мт. 5:9). Це слово вимогливе. Миротворцем стає той, хто входить у конфлікт, беручи на себе його біль; хто відмовляється від легких мобілізацій «своїх» і «чужих», шукаючи справжнього зцілення. Саме цього шукають – і водночас це найважче.
Коли Церква вийшла з катакомб, зміни відбулися стрімко. Перехід від становища переслідуваної спільноти до статусу офіційного і захищеного носія віри став, можливо, найрадикальнішим зламом в історії Церкви – важливішим навіть за великі розколи. Якщо розколи розділяють тіло, але залишають його самосвідомість недоторканою, то здобуття влади змінює саме уявлення Церкви про власне служіння. З часом ця зміна накопичується і зрештою отруює джерело її свідчення.
Спокуса влади завжди приваблива – це добре відомо тим, хто наближається до центрів ухвалення рішень. Церковна влада має особливу «димову завісу»: вона одягнена в богословську термінологію та оточена сакральними символами. Завдяки цьому вона значно ефективніше захищена від критичного осмислення, ніж влада світська. Поставити під сумнів рішення Синоду чи чинити опір церковному рішенню часто означає ризик бути звинуваченим у єресі або непослуху.
Юрисдикція в Православній Церкві сформувалася як складне явище. Вона, безумовно, є необхідною канонічною категорією для функціонування будь-якої організованої спільноти, але водночас перетворилася на інструмент претензій і поле конкуренції. Сьогодні юрисдикційна влада нерідко функціонує як носій геополітичного впливу – і це є одним із головних симптомів відхилення Церкви від її первісної орієнтації.
Православна канонічна традиція знає поняття, яке парадоксально: чим більше воно потрібне, тим рідше звучить у сучасних церковних дискусіях. Йдеться про «ікономію». Поза звичним значенням управління матеріальними благами чи арифметики доходів і витрат, це слово має глибокий богословський зміст. Воно означає мудре, розсудливе, гнучке й людинолюбне застосування канонів, у центрі якого стоїть зцілення людини, а не юридична точність.
Ікономія визнає: канон існує для служіння людині. Церква має мудрість творчо відступати від букви, коли її буквальне дотримання приносить більше шкоди, ніж користі. Це глибоко святоотецька позиція, укорінена в логіці Євангелія. Вона виражена в Господі, який зцілював у суботу і розмовляв із самарянкою, постійно переосмислюючи закон, що втратив контакт зі своєю метою. «Субота для людини, а не людина для суботи» (Мк. 2:27). Якщо замінити слово «субота» словом «канон», зміст залишиться актуальним.
У сучасних юрисдикційних суперечках – як в Україні, так і у відносинах між Константинополем і Москвою – ікономія майже відсутня. Натомість домінує «акривія», тобто буквальне застосування канонів і наполягання на формальних правах. Хоча вона необхідна для уникнення свавілля, її однобічне використання робить підхід богословськи неповним: він перетворюється на закон без любові. Церква вже засудила подібну ментальність у постаті фарисея, викриваючи ототожнення віри з формалізмом.
В українському випадку наслідки виявилися болісними. Громади, які десятиліттями звершували Таїнства, раптом почали розглядатися як «чужорідне тіло». Священнослужителів із сумлінним служінням оголошували недійсними, а вірні опинялися у канонічному вакуумі, якого вони не розуміли. Таку ситуацію нерідко сприймають як довільну і богословськи неприйнятну.
Ікономія вимагала б оцінювати ці громади через призму їхньої духовної реальності. Сам факт існування життя, віри й любові – очевидних у спільнотах, що вистояли в складних умовах, – накладає на Церкву обов’язок знайти спосіб їх прийняти. Саме актом ікономії Вселенський Патріархат керувався у 2018 році, намагаючись зробити це.
Водночас ікономія має власну спокусу: вона може перетворитися на інструмент політичної доцільності. Коли її застосовують вибірково для легітимації наперед ухвалених рішень, вона перестає бути ікономією і стає опортуністичною гнучкістю. Розмитість межі між цими явищами лише поглиблює трагедію сучасних конфліктів.
Щодо меж справжньої ікономії Церква виробила мудрість. Критерій вимогливий: ікономія є справжньою, коли вона служить спасінню та єдності, зцілює рани, не створюючи нових. Вона вироджується, коли стає приводом для підтримки сильніших. Рішення Вселенського Патріархату про визнання автокефалії Православної Церкви України і відновлення лідерів, яких раніше вважали розкольниками, має канонічне підґрунтя. Але водночас воно породжує питання, які історія ще оцінюватиме – щодо доречності процедури та її наслідків для світового православ’я. Церква покликана приймати рішення з чистим наміром і усвідомленням відповідальності.
У своїй суті ікономія виражає материнську природу Церкви, яка прагне включати, а не виключати. Вона втілює слово пророка Єзекіїля: «Я не хочу смерті грішника, але щоб він навернувся і жив» (Єз. 33:11). Це правило життя, яке радикально змінює підхід до будь-яких юрисдикційних змін.
Тривалий історичний процес призвів до переваги географії над богослов’ям. Межі єпископій, які колись визначалися суто пастирськими потребами, поступово підпорядкувалися політичним кордонам. Місцева Церква почала виражати національну ідентичність, а не повноту присутності Христа. Це нерідко відбувається на шкоду кафоличності Євангелія.
Практика етнофілетизму, попри її офіційне засудження як єресі у 1872 році, і досі тривожить православний світ. Багато помісних Церков функціонують як продовження державної дипломатії. Собори скликаються, анафеми керуються критеріями геополітичної доцільності, а еклезіологічна послідовність відходить на другий план.
Втім, історія знає і світлі винятки: Церкви-мучениці, кліриків, які відмовлялися підкорятися політичному диктату, громади, що зберігали віру живою. Але спокуса ототожнення з національним або державним елементом залишалася постійною. Святий і Великий Собор на Криті (2016), десятиріччя якого ми відзначаємо цього року, дав важливе уточнення: Церква перевищує будь-яке культурне чи національне утворення. Її єдність – дар Святого Духа, а не результат дипломатичних маневрів.
Кожна юрисдикційна зміна породжує питання, що виходять далеко за межі юридичної форми. Вони стосуються вигоди, втрати і долі вірних, яких адміністративно переміщують без їхньої згоди. Чи сприяє це спасінню людини, чи розширює сферу впливу? На це питання офіційні тексти зазвичай не відповідають. «Яка користь людині, якщо вона здобуде весь світ, а душу свою занапастить?» (Мт. 16:26). Це питання стосується як окремих людей, так і інституцій. Через території і престиж Церкви можуть «здобути світ», але втратити істину.
Необхідно розрізняти служіння і панування. Влада в Церкві існує лише як служіння народу. Коли вона стає автономною, вона відривається від свого євангельського джерела. Тут згадується образ із Євангелія від Іоана: напередодні Страстей Господь бере умивальницю і починає мити ноги учням – жест раба, який перевищує образ Учителя. «Чи Ти мені ноги вмиваєш?» – запитує Петро (Ів. 13:6). Але Господь продовжує, стоячи навколішки. Це – найрадикальніший еклезіологічний текст, що переосмислює владу як присутність, а не домінування.
Церква покликана втілювати це «інакше», яке Христос вводить у логіку влади. Та що сталося з цим образом? Умивальницю поступово замінив престол. Історичний факт, який стосується всіх Церков. Єпископ, що в давній Церкві сидів у центрі євхаристійної спільноти як образ Христа, перетворився на адміністративну фігуру. Мова також змінилася: пастирське поступилося юридичному, а любов – компетенціям.
Цей момент є ключовим для розуміння справжньої ставки юрисдикційних змін. На рівні офіційної реальності змінюється той, хто має право рукоположення і благословення. Але в глибинному сенсі головним залишається відчуття вірних, що вони мають пастиря. Йдеться про спільноту, яка знаходить духовний дім, на відміну від тієї, що зависає між адміністративними претензіями, які її ігнорують.
Пастир – це, насамперед, богословська сторона, з якою, на жаль, інституції часто стикаються абсолютно свавільно – становить передусім і головним чином стосунки. Він містить якість присутності, яку неможливо зафіксувати в сухих канонічних текстах або синодальних рішеннях. Євангельський образ пастиря, який знає своїх овець і кличе їх по імені (Ів. 10:3), є глибоко екзистенційним описом: кожна людина з її неповторною особистістю стає знаною і унікальною.
Тому постає питання: що стається з цим зв’язком, коли змінюються церковні форми? Як переживає це пастир, що роками будував довіру, і як переживає це вірний, чий церковний світ раптом змінюється? Саме тут розкривається глибока трагедія юрисдикційних змін: конкретна людина може втратити свого пастиря або отримати нового, нав’язаного зверху.
Пастирські відносини мають історію, пам’ять і вразливість, їх неможливо механічно «перенести», як цифровий файл. Тому сприйняття вірних як статистичних величин, що автоматично мають слідувати новій канонічній ситуації, є своєрідною формою пастирського варварства.
Пастирська відповідальність вимагає також створення умов для розвитку цих відносин. Це означає, що будь-які юрисдикційні зміни мають слухати голос народу і включати його. Це повернення до святоотецької традиції, згідно з якою народ Божий має богословську інтуїцію, а керівництво Церкви діє разом із ним.
Отже, знову постає образ священної умивальниці. Умивальниця Господа є символом влади, яка добровільно обирає мучеництво служіння. Саме це і становить її відмінність від будь-якого світського панування. Євангельські слова: «Не так буде між вами; але хто хоче бути великим між вами, нехай буде вам слугою» (Мк. 10:43) – є найщільнішим і найрадикальнішим виразом еклезіології. Кожного разу, коли церковна інституція, забуваючи це біблійне «не так», приймає логіку владного нав’язування, вона переживає глибоке падіння. Повернення до умивальниці постає як духовна і нагальна вимога.
Це стосується всіх без винятку членів церковного тіла – особливо богословів, каноністів, дипломатів. Їхньою «умивальницею» є готовність ставити істину вище за будь-який тимчасовий інтерес і знаходити мужність визнавати еклезіологічно правильне, бачачи в «іншому» – колишньому опоненті чи незнайомці – первісного брата.
Однією з основоположних істин православного богослов’я, підтвердженою століттями досвіду, є те, що Церква визначається насамперед своїм євхаристійним зібранням. Хоча адміністративна структура, канони та географічні межі існують, внутрішня сутність Церкви народжується з чаші Євхаристії – екзистенційного, спільнотного й есхатологічного акту, що втілює глибинний сенс церковного життя. Біля цієї Святої Трапези етнофілетизм і людські кордони втрачають будь-яку онтологічну силу.
Однак Євхаристія – символ єдності й передсмак Царства – в історії не раз ставала інструментом виключення. Церковне спілкування і його розрив використовувалися як важелі політичного тиску, а відлучення від Літургії – як зброя. Довільне застосування анафеми як інструменту влади призводило до богословськи парадоксальних ситуацій.
Український випадок тут особливо показовий. Цілі громади з автентичним церковним життям десятиліттями звершували Літургію, але офіційно вважалися розкольницькими. Сумнів у їхніх Таїнствах і заперечення їхнього церковного буття поставили вірних у канонічну порожнечу, яку вони не розуміли. Вони шукали Бога поза юрисдикційними легітимаціями і роками були позбавлені спілкування з ширшим православ’ям. Це, без сумніву, скандал у повному євангельському значенні слова.
Якщо Євхаристія є головним критерієм, то Церква оцінюється якістю спілкування, яке вона здійснює: від стосунку людини до ближнього, єпископа до пастви, Патріархату до всіх вірних. Саме тут видно, чи юрисдикція є справжнім жертовним служінням, а канон – служінням життю, а не його обмеженням.
Звідси постає ще одна критична тема – молодь. Молоді люди глибоко вражені нескінченними церковними суперечками і мовою канонічних претензій, що часто для них незрозуміла. Їхня внутрішня потреба – зустріти живого Бога в теплій спільноті – значно важливіша за національну ідеологію чи формальну релігійність. Тому вони часто відвертаються від церковного життя, ставлячи просте запитання: який пастир або Синод справді чує їхню самотність, страх і пошук сенсу?
З часом виникає небезпека перетворення Євхаристії на формальний ритуал, що легітимує світські влади. Натомість у давній Церкві це була мить радикальної рівності, коли багатий і бідний, вільний і раб – а сьогодні українець і росіянин – зустрічалися братерськи біля однієї Трапези. Апостольське слово «Немає ні юдея, ні елліна» (Гал. 3:28) є глибокою богословською протиотрутою проти етнофілетизму.
Та ця протиотрута часто залишається неактивною. Постає болюче питання: як часто Євхаристія стає печаткою поділу, а не актом єдності? І як часто виключення з євхаристійного спілкування диктується дипломатичними чи політичними міркуваннями, а не догматичними причинами?
Відповідь звучить у болісному крику вірних України, які раптом відчули себе фігурами на геополітичній шахівниці, чужій їхньому життю. Ця відповідь лежить не в канонічних текстах, а в пастирській присутності, безкорисливій любові і готовності пожертвувати власними правами заради церковної єдності. Бо «по тому пізнають усі, що ви Мої учні, коли будете мати любов між собою» (Ів. 13:35).
Ми наближаємося до завершення – до тієї межі, де людська логіка відступає перед глибшою церковною свідомістю. Справжні зміни народжуються не з аргументів, а з покаяння. Покаяння – найрадикальніший акт для людини й інституції. Щире визнання історичних помилок є початком мудрості, а не ознакою слабкості.
У Вільнюсі – місті, що пережило відновлення свободи після тоталітаризму, – ця істина має особливу вагу. Повернення до суттєвого – не романтична ностальгія, а життєва потреба. Церква завжди покликана боротися зі спокусами влади, самовиправдання та ототожнення зі світськими інтересами. Форма спокуси змінюється, але її сутність лишається незмінною.
Повернення до суттєвого змушує запитати: кому Церква справді служить? Коли вона віддаляється від конкретної людини, що шукає Бога, її еклезіологічна поразка стає глибокою і не може бути виправлена жодним каноном чи Томосом. Будь-яка юрисдикційна зміна має сенс лише тоді, коли допомагає людині наблизитися до Христа, отримати зцілення й єдність. Канонічна рамка потрібна, але вона лише інструмент, «риштування», яке підтримує будівлю, не будучи самою будівлею.
Сучасна історія України є дзеркалом, що відображає хвороби всього православ’я. Це болюча реальність, яку слід прийняти, якщо ми прагнемо сказати правдиве богословське слово про майбутнє Церкви у XXI столітті. Це дзеркало дає шанс для духовного самопізнання – першого кроку до зцілення. Церква, яка боїться визнати свої помилки, не може зцілити світ.
У цьому полягає богословське послання нашої зустрічі – надія. Християнська надія не є оптимізмом, а переконанням, що історія відкрита для благодаті і що Господь не залишає Свою Церкву. Істина знаходить шлях навіть крізь людські слабкості.
Православна Церква України сьогодні – беззаперечна і жива реальність. Попри інституційні недосконалості, це багаточисельна спільнота, що шукає свободи у Христі. Паралельно погляд надії звернений і до розриву між Константинополем і Москвою. Історія показує: навіть найглибші рани можуть бути зцілені. Царство Боже перевищує географію і юрисдикційні межі, відкриваючись там, де жертовна любов робить «іншого» братом. Інституції й канони покликані бути смиренними служителями цього життя.
Досвід Вільнюса нагадує: зміна можлива. Церква є носієм істини, що перевищує її саму, бо Христос залишається вірним Своїм обітницям. У кінцевому підсумку проблема юрисдикцій – це питання сенсу Церкви у світі, який відкривається в особі Богочоловіка, «Учора і сьогодні Той Самий і навіки» (Євр. 13:8).
Дякую.
Джерело: ec-patr.org